Відчувати дотичність до життєвих обріїв цієї Людини – уже подарунок долі будь-якому українському мовознавцеві другої половини ХХ століття, а мати за честь називатися його учнем – то сама наукова доля.
Німчукова життєва й наукова мудрість насотана пам’яттю предків десь із глибини віків. Він ніби жив за настановою царя Василія синові Льву: «Кройникъ и писмъ старыхъ читати не лінуйся, абовім в нихъ найдеш то без праци, на що иншїє много працовали. С тых познаєшъ добрыхъ – цноты, а злыхъ – выступки».
Познайомившись напередодні захисту кандидатської дисертації (листопад, 1994), і до останніх днів земного життя В.В. Німчука ми перебували в постійних контактах. Звичайно, передовсім наукових, але багато було й життєво-повчальних для мене епізодів, миттєвостей.
Наша перша зустріч відбулася в Інституті української мови. Тоді вже знаного науковця зацікавила дисертація молодого здобувача з поліської діалектології (після ближчого знайомства я зрозумів, що Василя Васильовича діалекти цікавили понад усе). Подивившись на мене з приховано-лукавою посмішкою і вловивши перед тим у моєму вітанні й проханні погодитися бути опонентом дифтонгічну вимову на місці ятя та о, е в закритому складі, запитав: «А чому це ваш керівник, Никончук, заперечує існування дифтонгів на Середньому Поліссі?» Звичайно, як учень свого Вчителя, я наголосив на оригінальності та специфіці цих звуків, що там уже не дифтонги, а своєрідні закриті й напружені вокали. Василь Васильвич не став спростовувати, а натомість попросив, щоб я рідною говіркою йому щось розповів. Після оповідки вперше почув фразу, яку потім чув десятки раз: «Убіцца с кухонной табуретки… Ви самі говорите з очевидними дифтонгами, але так наполегливо їх заперечуєте». В.В. Німчука, як потім я дізнався, дуже захопило моє непідробне поліське мовлення. Прочитавши дисертацію, він запросив мене на бесіду. Розмова йшла про мої сумнівні й дискусійні коментарі до деяких засвідчених на Поліссі лексем на позначення хвороб. Опонент запитав, чи не траплялася мені під час роботи над дисертацією книга такого собі українського мовознавця Василя Німчука «Давньоруська спадщина в лексиці української мови»? Там, до речі, є відповіді майже на всі Ваші сумніви. Розмова почала набувати для мене приголомшливого відтінку. Було соромно й ніяково. Цієї монографії я не читав. Чекав найгіршого. Натомість – доброзичлива посмішка й висновок: «Заспокойтеся, молодий чоловіче. Зібраний Вами матеріал із такої кількості населених пунктів та ще й такої території – безцінний. Найголовніше, аби ви усвідомили свої помилки й намагалися в подальшому їх виправляти й не повторювати».
Наші контакти після захисту продовжилися: мені запропонували «перекваліфікуватися» із синхронної поліської діалектології на діахронну. Звичайно, свою пропозицію про співпрацю В. Німчук погодив із М. Никончуком. Василь Васильович як історик мови починав із дослідження мови актових книг, і першою була найдавніша зі збережених Житомирська 1584 – 1588 рр. Відтоді розпочався й мій шлях у царину історії мови та історичної діалектології. Першими пам’ятками, які я почав готувати до друку, стали також справи із житомирських замкових книг. У всіх підготованих і опублікованих мною давніх текстах (скорописних та стародруках) відповідальним редактором виступав В. Німчук.
Школа Василя Німчука у лінгвістичній діахронії – це передовсім виваженість та достовірність мовного факту, який уплетений у максимально можливий порівняльний аспект. Мову світських, а пізнішого часу й церковно-релігійних пам’яток, Учений завжди розглядав крізь призму виявлення в них діалектних рис. Працюючи над Четьєю 1489 року, В.В. Німчук нерідко запитував про поліську вимову того чи іншого слова, аби зіставити тогочасне написане з поліським сучасним мовленням. Тому нерідко розмова в скайпі починалася запитанням: «Вітю, а як Ваш татко промовляє слово баран?» «Так і каже – баран», – відповідаю. Як виявилося, В.Німчук, коментуючи випадки акання в Четьї, визбирував приклади надпоправних написань та порівнював із сучасною вимовою: «А у Вашій Житомиській книзі 1635 року засвідчено: «куры, гуси, бораны, збоже брали…», – то я подумав, чи не збереглася, бува, така вимова у говірці й дотепер».
Для Василя Васильовича Німчука спілкування з нами, учнями, було звичайним щоденним явищем, людськими контактами, а для нас, принаймні для мене, – ще й науковими консультаціями. А напитися цілющої води з цієї невичерпної криниці мовознавчої мудрості – багато вартувало. У розмовах останніх років так чи інак випливала тема матеріальних статків (краще нестатків) сучасної науки й науковців, якась приреченість, безпросвіття. На що Учитель глибокодумно зауважував приблизно щось на кшталт: у науку зараз прийшло багато випадкових людей, аби лише зробити дисертацію; вони не «захворіли» історією мови чи діалектологією, чи й іншими науками. Нестатки були й будуть завжди, але більший для науки злочин, коли ти знаєш, що можеш у своїй царині зробити, однак шукаєш причини, аби це не зробити. Після таких почутих слів зникали сумніви й скепсис. Хтось мусить тягти науковий плуг, без оранки не буде сходів.
Завжди вражали у Василя Васильовича філологічна обдарованість і якась усепроникна мовознавча обізнаність. Кожне лінгвальне явище, засвідчене в давніх текстах, Учений коментував на тлі інших мов та діалектів. Його багаторічна практика вивчення пам’яток дозволяла йому одразу встановити мовознавчий діахронічний «діагноз»: помилка писаря чи діалектна риса.
З чужих мов, мабуть, найбільше подобалася В.В. Німчукові сербська, а його улюблена пісня іноземною мовою – «Голубица бjела». Цю мову він вивчав самотужки. Про рівень оволодіння можуть свідчити кілька життєвих випадків. Іще за Радянського Союзу, як розповідав сам Василь Васильович, мав можливість поїхати в туристичну поїздку до Югославії. Коли інших туристів цікавили пейзажі та архітектура, то В.Німчук не міг оминути можливості поспілкуватися з живими носіями сербської мови. Найбільш удячним таким мовним контактером виявився сербський жебрак, якому Василь Васильович пожертвував якусь милостиню. Зав’язалася розмова: жебрак бідкався на долю, В.Німчук співчував, але група туристів відходила. І тут трапилася ситуація зовсім не передбачувана: сербський жебрак звернувся до Німчука як до одноплемінця, мовляв, брате, додай мені ще милостині. На що В.Німчук увічливо відповів, що він зовсім не брат, а чужинець, українець. Жебрак не вгамовувався: навіщо обманюєш, ти серб, ти говориш по-нашому… Інший епізод трапився за моєї участі. Перебуваючи в Сегеді (Угорщина) на конференції, мали можливість з Василем Васильовичем побродити містом. Хто знав В.Німчука, той має уяву, що прогулятися з ним містом – це значить відвідати місцеві храми. У Сегеді є українська греко-католицька церква й православна сербська. У греко-католицькій церкві ми відбули службу, причому Василь Васильович угорською мовою разом з півчою відспівав, потім пішли до сербської. Там богослужіння завершилося – і ми просто милувалися красою порожнього храму. Десь біля притвору вигулькнула служка, почала прибирати. Василь Васильович такої можливості пропустити не міг і звернувся до неї сербською, чи давно служба закінчилася. Прибиральниця, сербка, очевидно, давно жила в Сегеді – її сербська явно поступалася Німчуковій. Вона швиденько покликала священика. Розмова зайшла про те, з якої місцевості Сербії В.Німчук приїхав, бо такої гарної сербської мови вони давно не чули, адже тут, в Угорщині, одразу відчувається місцевий мовний вплив. Василь Васильович не захотів їх печалити, так і не признався, що є українцем: «А, менше з тим, нехай, Вітю, думають, що ми серби, вони так зраділи, почувши сербську мову».
Після реалізації багатьох спільних видавничих проектів, обговорюючи з Василем Васильовичем наукові майбутні плани, одного разу запитав: «Яку б виношувану книгу він найбільше хотів завершити й опублікувати?». Не приховую: очікував почути про монографію, наприклад, про походження української мови чи завершення чергового тому із академічної серії «Історія української мови», наприклад, про історичний словотвір… Але відповідь вразила: «Найбільше я хотів би завершити словник своєї рідної говірки. Ви не уявляєте, скільки матеріалів у мене зібрано про мову й мовлення села Довге». Я й справді не уявляв, бо дотепер в україністиці були більші чи менші діалектні словники говірок переважно в синхронії, у деяких працях з історичними згадками про населений пункт. В. Німчук планував свій словник як історико-діалектний з висвітленням усієї писемної мовної історії села, тобто від ХІV ст. Принаймні, він говорив про свій задум, що нічого подібного в україністиці ще не бачив.
Запалена Василем Васильовичем Німчуком свічка, його науковий доробок, зрозуміло, осяває й осяватиме вітчизняну медієвістику, текстологію, історичну діалектологію, але без постаті самого Вчителя її вогонь не такий яскравий. Завдання його учнів та послідовників – підтримати горіння, не дати згаснути свічі.
Віктор Мойсієнко
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка
