Людина скромна й побожна, Василь Васильович не любив зайвої метушні й галасу довкола своєї персони, часто відмовлявся від інтерв’ю, бо був свято переконаний, що не звершив нічого епохального, що просто, як і кожен праведник у цьому суєтному світі, намагався гідно робити свою справу… А ота проста-непроста справа ‒ то сотні наукових статей у періодиці, фахових, академічних виданнях, енциклопедіях, словниках; то ‒ монографії, рецензії, відгуки, потужна редакторська діяльність; то ‒ співпраця зі всеукраїнськими і світовими науковими осередками, з Міжнародним комітетом славістів і активна участь у славістичних з’їздах; то ‒ напружена робота в Українській національній правописній комісії… А ще ‒ керівництво кандидатськими й докторськими дисертаціями, вичерпні консультації всім спраглим (від Президента України до аспірантів чи студентів), щира турбота про рідних, близьких, друзів ‒ до останнього подиху…
У житті Василя Васильовича було чимало дивовижного й парадоксального. До прикладу, колись майбутній знаний фахівець у галузі україністики й славістики не отримав у школі золоту медаль саме через «четвірку» з української мови. Та опинившись на фізико-математичному факультеті УжДУ, раптом усвідомив, що справжнім його покликанням є таки філологія. Ставши студентом омріяного історико-філологічного факультету, Василь Німчук із головою занурився в наукову роботу: досліджував говірку рідного Довгого, закарпатські писемні пам’ятки тощо. Цим, ще юнацьким, зацікавленням учений не зраджував до кінця життя.
Василь Васильович був багатогранною особистістю. Він жваво цікавився історією, особливо ‒ рідного Закарпаття. Оскільки мовознавчі студії часто перепліталися з історичним дискурсом, Василь Васильович не раз телефонував чоловікові Ігореві Ліхтею, історикові за фахом, уточнюючи до деталей, до дрібниць все, про що писав з приводу тієї чи іншої ситуації. Просив також надсилати історичну крайову літературу тощо. Був великим правдолюбом і педантом у всьому. На таких людей можна покликатися як на безсумнівне й чесне джерело. За такими людьми можна звіряти годинник епохи.
А ще Василь Васильович з величезним інтересом стежив за розвитком української літератури й неабияк тішився появі нових імен на літературній мапі Закарпаття. Воно й не дивно, адже в обдарованій родині вченого є свій яскравий репрезентант сучасного літпроцесу ‒ поет, есеїст, перекладач, Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь. Поема-медитація «Карпатський сувенір» ‒ це Кремінева присвята Василеві Німчуку:
…Орел ширяє над верхами гір.
І кряче ворон ‒ всі напоготові.
І час ‒ не дерев’яний сувенір,
І кров тече ув імені та в слові…
Василь Васильович дуже добре знався на музиці й живописі, чудово співав і був таким захопливим співбесідником, що час, проведений у його товаристві, видавався якимось шаленим галопом. Мудрість, доброзичливість, вроджене почуття гумору наче магнітом притягували до професора Василя Німчука молодь. Попри поважний вік, він завжди йшов у ногу з життям, легко комунікував-скайпував з науковим світом, рідними та друзями. Планида Василя Німчука часто бувала примхливою, траплялися прикрощі, ставалися непоправні втрати, але Василь Васильович завжди був оптимістом, і навіть, коли в душі хурделило, знаходив слово поради-розради для ближнього: ,,Дасть Богонько, вшитко ся уладить…».
Звістка про відхід Василя Васильовича у засвіти скраяла серце… Знаю, що і його найближчі, найрідніші люди переживають зараз не найкращі часи. А тому молюся, щоб Бог подарував їм усім кріпості духу й міцного здоров’я. Як сказав би Василь Васильович, «вшитко ся уладить…». А отже, так і буде!
Тетяна Ліхтей
кандидат філологічних наук, доцент кафедри словацької філології Ужгородського національного університету
