Наше життя – це зустрічі, які визначають наші вчинки, іноді навіть долю. Василь Васильович з’явився в моєму житті саме тоді, коли я найбільше потребувала підтримки. Згадую нашу першу розмову, яка відбулася телефоном. Довго налаштовувалася, шукала потрібні (правильні) слова, інтонацію, намагалася побороти хвилювання – готувалася ж до розмови з академіком. З першої хвилини зрозуміла: мені неабияк пощастило, я торкнулася Всевишньої мудрості, здобула прихильність долі. Доброзичливий тон розмови, щире зацікавлення моєю науковою проблемою налаштували мене на дружню й невимушену розмову. Василь Васильович не тільки щедро ділився науковими ідеями стосовно дисертації, давав слушні поради, але й цікавився моїм життям, запитував про мою родину.
Добре запамʼятала слова Василя Васильовича: «Для мене усі люди рідні». Він не вважав наукову спільноту «якоюсь корпорацією». Тут усі або «наукові батьки», або «наукові діти». Василь Васильович завжди знаходив час для консультацій. Той, хто потребував його допомоги, знав: Василь Васильович не відмовить. Від нього чули лише добрі слова, сповнені підтримки та доброзичливості. Переймався не тільки науковою роботою, але й долею кожної людини, давав батьківські настанови. Проте найбільше багатство, яким обдаровував Василь Васильович, – це його безцінний час і любов до рідного слова.
Зустріти на своєму шляху таку людину, як Василь Васильович, – велике щастя, а черпати від нього мудрість – неймовірний успіх. Усі, хто мав можливість спілкуватися з Василем Васильовичем, воістину щасливі й благословенні люди. Я вдячна Богові, що подарував мені таку важливу зустріч у житті, яка стала точкою відліку тривалого спілкування. Кожна розмова була святом. Лише з часом зрозуміла, що це були не хвилини, не години, проведені за розмовою, а безцінні подарунки долі. Світла пам’ять про Василя Васильовича назавжди в моєму серці, вона дає сили у хвилини сумнівів, відчаю, неспокою, проявляється його щирою усмішкою у щасливі миті.
Я й досі бачу в уяві постать Василя Васильовича з його поглядом, спрямованим у небо. Коли Василь Васильович щось коментував, давав відповідь на запитання, то спочатку дивився доверху, і мені завжди здавалося, що таким чином відбувається невидима розмова з Вищим розумом, з Усевишнім. Для мене Василь Васильович мав священний дар особливої, Божої, мудрості, умів бачити в людині лише добре, цілюще впливати на співрозмовника. Святість у ставленні до людей, до батьків, до рідного Закарпаття, до української науки, до Української держави – саме через такі найвищі чесноти сприймала Василя Васильовича як Божу любов і ласку на Землі, Боже благословення для української наукової спільноти.
Зараз мені б дуже хотілося поспілкуватися з Василем Васильовичем, почути бодай слово, побачити усміхнений і замислений погляд, «посмакувати» діалектизмами…Василь Васильович залишиться у серці назавжди, про нього я згадую і згадуватиму з особливим теплом, безмежною вдячністю за всі колись сказані добрі слова, мудрі поради, щире ставлення, любляче серце, за те, що я знала ТАКУ ВЕЛИКУ ЛЮДИНУ…
Вероніка Баньоі
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Ужгородського національного університету
