Про те, що Василь Васильович уважно ставився до земляків, чути доводилося. Уперше я переконався в цьому, коли на згаданій конференції він прийшов на секцію, на якій доповідали двоє закарпатців. Коли в ході дискусії на поважному науковому форумі видатний учений запитав мене, тоді ще аспіранта, по-нашому «Як вам ся видит?», то це викликало здивування й захоплення водночас. Відповів я рефлекторно теж по-нашому: «Гонно быти». Василь Васильович задоволено усміхався. Після того я з ним, здається, ніколи не розмовляв літературною мовою. Діалектом було комфортніше, бо з найріднішими, найближчими людьми звично саме так говорити, у літературній мові є щось штучне, а з Німчуком бути штучним, фальшивим не можна…
Тоді на екскурсію Буковиною я залишився тільки за наполегливою порадою Василя Васильовича (бо «коли ще ру́син світа увидит?»). Я був вражений, коли через кілька днів Василь Васильович сам потелефонував (не «подзвонив», бо «дзвонят у церкви»!), – поцікавився, як я доїхав додому… Виявилося, що В. В. Німчук знав не лише моїх односельців, які живуть у Києві, а й називав мікротопоніми мого рідного Королева! Як я потім зрозумів, це не було чимось унікальним для вченого: він знав неймовірно багато про кожен населений пункт Закарпаття. Рідний край був для Василя Васильовича центром Всесвіту…
Мене тоді дивувало, що Василь Васильович, людина вже поважного віку, користувався комп’ютером і програмами, з якими мені раніше не доводилося мати справу… Саме він порадив установити Skype – тоді зʼявилася можливість бачитися, часто бути онлайн. Здавалося, що Василь Васильович свідомо робив себе доступним. З ним було дуже комфортно спілкуватися, бо ніколи не тиснув, завжди в бесіді опускав себе до рівня співрозмовника. Навіть коли я зовсім не мав рації, Василь Васильович категорично не перечив, тільки спрямовував до оптимальної думки. Від нього можна було вчитися толерантності, культури ведення дискусій, поваги до наукових опонентів.
А опоненти поважали Василя Васильовича. Наведу один приклад. Після публікації статті «Кодифікувати» нові літературні мови? Зберегти й захистити українські говори!» в журналі «Українська мова» вчений чекав дискусії – реакції представників русинського руху. Але публічної реакції не було. Щоби спровокувати хоч якусь, я відніс копію статті Іванові Петровцію, який у багатьох випадках був дуже категоричним у висловлюваннях про українських діячів. І як я здивувався, коли побачив, що до Василя Німчука він ставився з величезною повагою, навіть пієтетом…
Василь Васильович уважно стежив за «русинськими» виданнями, читав їх, його хвилювало те, що навіть найбільш активні поборники русинства насправді не знають закарпатського діалекту… А Василь Васильович дбав про чистоту нашого діалектного мовлення. Завдяки йому стало звичкою не вживати слів грузити, помнити й інших, оскільки є наші давні лексеми – тирьхати, тямити…
2011 року В. В. Німчук зініціював відзначення ювілею Королівського Євангелія (за пропозицією вченого це Євангеліє зараз називають Королевським). А почалося все з того, що Василь Васильович погодився допомогти прочитати, як мені тоді здавалося, «ієрогліфи» на сторінці з «післямовою» до памʼятки. Наддосвідчений у цих справах учений не лише легко все вичитав, а й звернув увагу, що книзі саме виповнювалося 610 років. Тоді Василь Васильович із притаманним йому гумором сказав: «Но, кідь ходь мало сьте, лемакы, патріоты, та могли бы сьте в Кіральгазі памʼятну табличку на Го́роді [Замкова гора в Королеві. – В. Ш.] покласти, обы люди знали, що у вас была переписана така книга». Того ж року в центрі Королева було встановлено не просто «табличку», а цілий памʼятник, на відкритті якого виступив і Василь Васильович (дотепер памʼятаю, як він звертався до присутніх «нашою традиційною формою» – «Чесна громадо!»). Конференція, яка відбулася тоді ж, стала великою подією – і завдяки поверненню самої памʼятки на Виноградівщину, і завдяки присутності Василя Васильовича Німчука. Королівське Євангеліє познайомило й обʼєднало навколо себе багатьох людей, і доля цієї книги повернулася несподівано: через кілька років (завдяки зусиллям насамперед О. І. Сопко (Долгош) і консультуванню В. В. Німчука) було оприлюднене розкішне видання памʼятки!
В. В. Німчук був неперевершеним знавцем не тільки української, а й інших словʼянських і несловʼянських мов. Він дуже тішився, що говорив угорською, сербською без акценту – носії цих мов у спілкуванні з ним не могли розпізнати, що вчений – не їхній співвітчизник. Одним із найдієвіших способів вивчати мови Василь Васильович уважав пісню. Доводилося бачити, як під час неформального спілкування після одної з конференцій Василь Німчук продовжував співати чеську пісню куплет за куплетом, коли вже навіть чехи її не знали…
Одного разу Василь Васильович попросив мене допомогти йому знайти в інтернеті праці з історії іспанської мови, бо хотів провести паралелі між розвитком українських та іспанських діалектів. Коли я знайшов книжку, то необдумано сказав професорові, що вона йому не підійде, бо написана іспанською. Відповідь виявилася несподіваною: «Будете ся сміяти, айбо я по-іспанськы вільно говорю. Та ще й без акценту!». Виявляється, в аспірантські роки Василь Васильвич жив в одному будинку із сімʼєю з Іспанії, від них і навчився мови…
Василь Васильович був неперевершеним науковим порадником. Знав відповіді на всі запитання. Здавалося, що він до всякого слова може навести приклади вживання з народних пісень, приказок, життєвих ситуацій… Одного разу, коли мені не вдавалося завершити статтю, бо огляд літератури був надто штучним, Василь Васильович розв’язав (не «вирішив», саме «розвʼязав» – радив уживати це слово) проблему просто: «А вы не пишіт огляд літературы. Тко вам розкаже? Наука – це свобода. Свобода творчости». На фоні жорстких вимог ВАК / ДАК / МОН така порада академіка стала свіжим струменем повітря, допомогла звільнитися від формальностей і зосередитися на головному…
А потім був фільм. З Василем Васильовичем важко було погодити зйомки, він не любив журналістських камер. Але завдяки наполегливості колег, насамперед Галини Шумицької, й підтримці родини Німчуків фільм таки відбувся. Тільки тепер, коли Василя Васильовича поруч із нами вже немає, але він є в інших вимірах, – розумію, якою вдалою є назва, що її запропонував Василь Путрашик, – «Вимір справжности».
Василь Васильович був справжнім. Коли зараз згадую Кіплінгів «If» (в інтерпретації В. Стуса), виникають асоціації насамперед із В. В. Німчуком:
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
А бувши з королями – простоти,
Коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
Нічим тобі не можуть дорікти.
Своїми жартами, дотепністю, позитивом Василь Васильович постійно дивував. Коли одного разу за щоденними клопотами я забув привітати його з днем народження (не тому, що не пам’ятав про 6 липня, а через те, що не помітив, що воно вже настало…), а через кілька днів звернув увагу, яке вже число, із соромом телефонував, пробував якось виправити ситуацію (а як її виправиш?), Василь Васильович у своєму стилі звів усе до жарту: «У таких випадках кажуть: Мы вже туй тритьый динь п’єме за ваше здоровля…» 🙂
Більше не знаю людей, які б у такому поважному віці так тепло й шанобливо говорили про своїх мамку й нянька, як це робив Василь Васильович. Навіть коли йому було за вісімдесят, на Сяту Неділю (так по-нашому називають свято Трійці) він одягав сорочку, яку мамка вишивала…
На запитання «Як ся маєте?» Василь Васильович чи то з гумором, чи то із сумом часто відповідав: «Та труча́ю сво́ю тяжку́ біди́цю з лю́дськым гораздо́м…».
Василь Німчук до останнього був сповнений творчих ідей, багато працював. Мріяв видати словник рідної говірки, матеріали до якого збирав понад шістдесят років (сподіваємося, що ця велика справа вченого колись буде завершена). Працював над організацією роботи Товариства шанувальників і захисників українських діалектів. Хотів видати книгу, яку мав намір назвати «Обрії Підкарпаття», – дослідження про мову, історію рідного краю. Працював над статтею, у котрій обґрунтовував ідею про те, що землю, яку забрала радянська влада, треба вернути колишнім власникам. Одного разу сказав: «Як умру, та в чію зимлю ня похоронят – у свою ци чужу?».
Василь Васильович у неділю, свята ходив на Службу Божу. А коли не міг піти, слухав її трансляцію через інтернет дома. Тим часом на компʼютері вмикав слайдшоу із трьох фотографій: панорама рідного Довгого (зазвичай була тлом робочого стола), фото вулиці з трьома довжанськими церквами й світлина довжанської «нової» церкви. У котрій тієї сумної неділі ще був на Службі Божій. У котрій наступного понеділка ми з ним прощалися…
Дуже сумно, що Василя Васильовича Німчука вже фізично з нами нема. Але я вдячний Богові за те, що ця Людина була в моєму житті, що я мав можливість спілкуватися з цією Великою Людиною.
Василь Шаркань
кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики, заступник декана з навчальної роботи філологічного факультету Ужгородського національного університету
