Звіритися потребував і він сам. Власне, наше знайомство з цього й розпочалося. Усередині 90-х я поїхав до столиці на конференцію з дорученням від свого наукового керівника передати Василеві Німчуку, «котрий неодмінно там буде», якісь книжки. Упізнав його одразу, хоч доти бачив лиш на світлинах. Вигодив хвильку й із завмиранням серця (учорашній студент – до академіка! ☺) насмілився підійти… Але той стан тривав до його першого слова: Василь Васильович приязно привітався, не приховуючи радості від зустрічі із земляком. Ґречно подякував за «передачу», а тоді взявся розпитувати, хто я і чим займаюся. Робив це справді щиро і зацікавлено. Дізнавшись, що маю справу з діалектним матеріалом, аж загорівся очима: «А ци чули’сьте назву «січ» або «посіч» десь?» Дуже хотілося відповісти професорові ствердно, та в той час мої записи цих слів ще не фіксували. «Не біда, але якщо трафляться, то дайте ми якось знати»…
Удруге спілкуватися з Василем Васильовичем випало майже через два десятки років. На той «другий празник» 2014-го разом зі знімальною групою, котра набирала відеоматеріал до фільму про академіка Німчука, ми приїхали до його рідного села Довгого. Василь Васильович саме був у храмі. Доки оператор, скоренько зметикувавши що й до чого, працював у режимі прихованої камери, я уважно спостерігав за чоловіком, належність котрого до столичної наукової еліти міг виявити хіба що посвячений. Просто вбраний, дещо похилений вагою своїх трудів і прожитих літ, він вирізнявся якоюсь особливою сконцентрованістю на Слові. Слухав навіть поглядом. Наче відкривав для себе якийсь новий зміст у сто разів почутому й прочитаному. Ніби розгадував черговий потаємний сенс, котрий змінюється в часі і просторі, і важливо фіксувати всі його вияви…
Тоді ж вразив ще один момент. Василь Васильович у людській вервечці йшов на мировання. Коли порівнявся з панотцем, обличчя сільського священнослужителя, що виконував звичну для себе процедуру, просто засвітилося – так, ніби узрів лик якогось святого: обійнялися, похристосувалися, перекинулися словом. Таке я бачив уперше.
А тоді кілька годин терпляче відповідав на наші численні питання у своїй скромній кімнатці-келії батьківської хати, незважаючи на втому й хворобливий стан. Говорив прості речі, вимір котрих звірив власним життям.
Казав, наскільки сильно цінує те, що маємо в Україні тепер. Бо мав, із чим порівняти. Бо найвищою серед потреб і цінностей вважав свободу, розкутість людської особистості. А переповідаючи про своє нью-йоркське гостювання в Юрія Шевельова, висновкував: робота і її оплата має бути така, аби людина могла купити, що хоче, коли хоче й де хоче, і не залежати від тих, хто звик «цвікати в очі», мовляв, вивчили тебе, квартиру дали.
З особливим трепетом згадував батьків, загиблого на Донбасі брата, роки дитинства і юності… І все поривався всадовити гостей за святковий стіл. Як справжній господар…
Для мене він справжній у всьому. Це його вимір.
Василь Путрашик
старший викладач кафедри журналістики, головний редактор Медіацентру Ужгородського національного університету
