Академік Василь Німчук належить до того кола наших земляків, які творять золотий фонд усієї української нації. Народившись у селищі Довгому на Іршавщині, закінчивши Ужгородський університет, він півстоліття віддав Інститутові української мови, пройшов шлях від аспіранта до директора. Доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, він є одним із найбільших авторитетів у справах української мови. Його називають «батьком» нового українського правопису, він видав унікальні праці з історії українського мови.
«ТАК У МЕНІ ПРОБУДИЛАСЯ ЦІКАВІСТЬ ДО МОВ»
– Пане Василю, як ви прийшли до мовознавства?
– Я з Довгого на Іршавщині. Наше село мало великі культурні традиції, тут був графський палац. Понад 90% довжанців – українці. Але була велика група румунів (ми їх називали по-староукраїнськи – волохами). Є словаки, переважно у змішаних сім’ях, бо більшість виїхали після війни до Чехословаччини. Є окремі мадяри та німці. Угорці – кальвіністи, словаки – католики, а українців – греко-католики і православні. Я виріс у цьому толерантному середовищі. Оскільки воно було багатомовним, то діти один від одного хапали словечка. Так у мені пробудилася цікавість до мов. (Тато мій, до речі, був поліглотом).
– На філологічному факультеті хлопці завжди були в дефіциті…
– Я закінчив Білківську десятирічку зі срібною медаллю і мав право вступати куди захочу без іспитів. Друзі йшли на фізико-математичний факультет до Ужгорода, і я подався з ними заодно. А я любив малювати, дуже акуратно робив лабораторні роботи. Однак відчував, що цифри – це не моє. Я нудився на парах! (У 1947 році я не вступив у художнє училище через голод. Нас вдома було шестеро дітей і батьки не мали, за що мене утримувати в Ужгороді).
І я написав листа в ректорат, що вступив на фізмат під впливом друзів, але бачу, що принесу більшу користь Батьківщині, якщо закінчу філологічний. Проректор Кішко мене підтримав й іспити першого семестру я вже складав на філологічному.
– Несподіваний поворот!
– Навчання на філфаці мені давалося легко. Я був головою студентського наукового товариства, старостою гуртка української мови, отримав рекомендацію в аспірантуру. Вступні іспити складав в Ужгороді. Конкурентів не мав. Дуже довго чекав відповіді, чи мене затвердили. Напевно, КГБ пильно вивчало мої матеріали. Бо нянько не записався в колгосп, а працював на заводі.
Якраз тоді учительський інститут в Ужгороді об’єднали з університетом, і викладачі звідти перейшли на університетську кафедру української мови. Вакансій нема.
Тоді мій керівник Степан Бевзенко каже: «Може, спробуйте щастя в Києві, там якраз аспірантів набирають». А це була хрущовська відлига, зросла роль суспільних дисциплін. Мені не хотілося їхати, але вибору не було.
– І що взялися досліджувати?
– В Ужгороді я хотів писати роботу з історії літературної мови на Закарпатті. У колишній єпископській бібліотеці я зібрав докупи всі стародруки, бо вони були порозкидані. Там газдував, хто і як хотів. Але потім я подумав, що в темі знайдуть релігійний присмак і можуть чинити перешкоди. Тому змінив кандидатську на словотвір рідного боржавського діалекту. (Діалектологія тоді була в моді).
А докторську я захистив з історії мови, видав чимало пам’яток з історії української мови.
– Які мови ще знаєте?
– Вивчив угорську, бо угорці були сусідами. Я навіть співав у мадярській церкві. Все життя вивчав німецьку. Кандидатський іспит складав з чеської. Зрештою, читаю усіма слов’янськими мовами..
– Ви казали, що захоплювалися малюванням…
– Так, навіть малював пейзажі олією. Але тепер не малюю. Зрозумів, що це – не моє.
«ЯКБИ МИ ЩЕ ОДНЕ-ДВА ПОКОЛІННЯ ВТРАТИЛИ, ТО ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ НАБУЛА БИ НЕЗВОРОТНОГО ХАРАКТЕРУ»
– Як ви оцінюєте сучасну мовну ситуацію в Україні?
– Важко відповідати на таке глобальне запитання. Щоб її достовірно оцінити, потрібні тривалі і всебічні дослідження. Вони проводяться і в нашому інституті. Нещодавно ми організували навіть спеціальний відділ соціолінгвістики. Це галузь мовознавчої науки, яка вивчає функціонування мови в суспільстві та його окремих групах – територіальних, релігійних, освітніх тощо.
Щодо мовної ситуації, то вона, як на мене, складна. Бути колонією – це дуже погано, але якщо ще й колонією тоталітарною, то на це нема ради. Це неймовірно важко. Такі справи маємо не тільки в Україні, а і в будь-якій колишній республіці СРСР. Але в нас ця проблема гостріша і виразніша, бо Україна – велика держава. За часів радянської влади сталися величезні демографічні зміни – не за рахунок припливу заробітчан з інших республік.
Нині маніпулюють таким поняттям, як «російськомовне населення». Але захищати можна лише конкретний етнос! Адже мовна ознака – нечітка. «Російськомовне населення» – це різнобарвна маса. Одна справа – корінні росіяни, які недавно переселилися, а інша – українці, чиї бабці чи мами ще говорили українською, але в умовах великого міста рідну мову занехаяли. До слова, за опитуваннями майже 80 % киян рідною мовою вважають українську, хоча багато з них навіть удома розмовляють по-російськи. Так що стригти всіх під один «російськомовний» гребінець – абсолютно неправильно.
За радянської влади я мав необережність висловити таку думку. Нас, закарпатців, завжди вихваляли за те, що ми тисячу років зберігали свою мову. Це, кажуть, прекрасно. Значить, не втратити мову на користь угорців, німців, поляків – це добре. Тоді ж чому позбутися її на користь росіян – це велике благо?! Яка мені різниця, чиїм підпихачем ставати? Якщо вже я своє трачу, коли перестаю бути частиною власного етносу, мені вже все одно – говорити мовою угорського чи російського колонізатора. Проте перше оцінювалося негативно, а друге – позитивно. Хоча це – явища одного порядку.
Ми всі сподівалися, що через десять років ситуація зміниться. Зрештою, як і в економіці та інших сферах. Не вийшло. У цілому, мовна ситуація змінилася на краще. Коли я у 1958 році приїхав до Києва і говорив на вулиці по-українськи, мене запитували, чи я, бува, не зі Львова. Тепер на це не звертають уваги. Дуже важливо, що українці позбуваються комплексу меншовартості, який плекався протягом століть. І коли до киян звертаються по-українськи, вони часто й самі прагнуть відповідати українською. Адже в більшості своїй це позавчорашні селяни.
Це просто Божа милість над Україною, що все так закінчилося. Бо, можливо, якби ми ще одне-два покоління втратили, то денаціоналізація набула би незворотного характеру. А так воно колись усе стане на свої місця.
Я – історик мови, прочитав багато історичних документів. Лівобережна Україна на сто років швидше визволилася від польського гніту. Але цікаво, що такі православні вчені, як, наприклад, Лазар Баранович, ще деякий час писали і друкували свої твори польською мовою. Тобто зберігається певна інерція, яка поступово згасає.
Нині мовна ситуація змінилася на краще, хоча кардинальних змін нема. Але й немає причин для бідкання та йойкання. Справді, у порівнянні з російською макулатурою, наших книжок мало. Але зате вони якісно виросли. Коли в радянські часи ми мали стільки перекладів світової наукової класики чи сучасної літератури?
– Що показують соціологічні дослідження?
– Наш відділ доволі молоденький, йому тільки рік. А от за даними інших дослідницьких центрів, кількість прихильників надання російській мові статусу офіційної увесь час паде. За останні 5 років їх число зменшилося на 10 %. Як на мене, це – багато.
– Але часто соціологічні опитування суперечать одне одному.
– Українська мова на своїх теренах, де вона зародилася і виросла, мусить зайняти і займе те місце, що їй належить. Я вважаю, що без Божої волі нічого на світі не діється. У Божих планах був розвиток українського народу і його мови. Через це вони неодмінно здійсняться. І виступати проти них – це виступати проти Божої волі, це щось неприродне. У Москві приймаються ухвали, що ми когось утискаємо, коли на всю Росію, де мешкають мільйони українців, нема жодної (!) української школи.
– Значить, якщо наша мова не зникла, коли її хотіли знищити, то, тим паче, не занепаде вона у власній державі?
– Це був би абсурд. Ми були б тоді унікальним етносом у космосі, що мав свою державу і втратив мову. Я вважаю це неможливим.
– Але ж Ірландія втратила свою мову.
– Бо вона запізно стала державою. На щастя, процеси нищення у нас так далеко ще не зайшли. Не такі ми грішні, аби нас хтось стер із лиця землі. Так що над нами Бог ще змилостивився.
МОВА ПОВИННА МАТИ ТАКИЙ ВИГЛЯД, ЯКИЙ ВІДПОВІДАЄ ЇЇ ДУХОВІ, ІСТОРІЇ Й ТЕПЕРІШНІМ ТЕНДЕНЦІЯМ
– Багато розмов точаться довкола нового правопису, а ситуація не проясняється.
– Тут існують дві думки. Одна частина суспільства вважає, що треба вносити зміни, інша каже, що не треба нічого чіпати, бо ми вже звикли.
Річ у тому, що у справи української мови, особливо правопису, безпосередньо втручалася держава, яка проводила сумновідому національну політику. У 1928 році на правописній конференції відносно демократичним шляхом був прийнятий український правопис. На гірку біду, його затверджував нарком освіти Микола Скрипник, який пізніше покінчив життя самогубством. У 1993 році, а що це були за часи – відомо, у правопис внесли низку змін, аби наблизити українську мову до російської.
Зі здобуттям Україною незалежності постали проблеми нового, неспотвореного правопису. Адже нині панує повний розгардіяш. Більшість дотримується чинного правопису, тобто радянського, трохи причепуреного. Частина його не визнає, творячи гібрид з елементами 28-го року. Видання діаспори виходять ще скрипниківським варіантом. Репринтним способом перевидають книжки правописом початку століття. Виходить мішанина.
Тому при Кабінеті міністрів була створена Українська національна комісія з питань правопису. Я вважаю, що правопис має адекватно представляти нічим не спотворену українську мову. У ньому мусить знайти відображення і те нове, що з’явилося, але повинно бути реабілітоване й те, що з неї силоміць вилучили чи витіснили у розмовне мовлення, надали діалектного статусу.
Ми підготували проект. Я – за демократичний шлях прийняття правопису. Пропонував навіть скликати Другу всеукраїнську правописну конференцію, де б голосуванням можна було визначити, які зміни вносити, а які – ні.
– Для чого потрібен новий правопис?
– Новий правопис не потрібний. Йдеться лише про зміни в ньому. Просто українська мова, як і будь-яка інша, повинна мати такий вигляд, який відповідає її духові, її історії та тенденціям, що у ній панують тепер. Нарешті настав час виробити норми українського правопису, прийнятні як для континентальної України, так і для діаспори. Аби не протиставлятися, а об’єднуватись.
– Наскільки суттєві пропоновані зміни?
– Кардинальних нововведень нема, бо правопис у нас усталений. Зміни дуже невеликі, але й не косметичні. У питомих українських словах вони складають менше 1 %, хоча це важко вирахувати. Найбільше проблем у всіх народів виникає з написанням слів іншомовного походження. Ми пропонуємо у власних назвах людей звучання і написання наближати до оригіналу, оскільки це є паспорт людини. Класичним уже став приклад із Гором і Ґором. Коли ім’я віце-президента США на офіційній зустрічі в Україні прозвучало як не зовсім гарне англійське слово.
– Чий спротив доведеться долати?
– Це група науковців, яким дуже миле все старе. Вони сприймають українство у такій формі, в якій їм було дозволено. Особливого невдоволення від молодих чекати не слід. Тим паче, що правописні тенденції спрямовані на спрощення правил, зменшення винятків.
– Скільки коштів потрібно на впровадження нового правопису?
– Нові правила ніде не вводяться за один день. Тому кошти потрібні тільки на видання остаточного варіанту правопису. Просто все нове буде друкуватися вже за новим правописом. І не треба на це ні шеляга. Адже протягом, скажімо, п’яти років триватиме перехідний період. Якщо хтось писатиме за старими правилами, це не вважатиметься помилкою. Молдова, республіки Середньої Азії перейшли на новий алфавіт, а ми не можемо навіть внести деякі зміни. Треба вибрати те, що нам дорожче: українська мова у своєму природному розвитку чи друкування нових книжок з елементами нового правопису.
– Коли буде прийнято нову редакцію правопису?
– За постановою Кабінету Міністрів, це повинні були ще підготувати в 1994-1996 роках. Нині проект уже готовий. Фахівці мають про нього свою думку. Залишається провести заключну сесію Української національної комісії з питань правопису. Себто привезти до Києва 35 чоловік. Кошторис роботи за нашими підрахунками складає 12 тисяч гривень. Хіба це вже такі колосальні гроші? Після затвердження Кабміну новий правопис набирає сили закону.
«ЗБЕРЕГТИ СЕБЕ ЯК ЕТНОС МОЖНА ТІЛЬКИ У ВЛАСНІЙ КРАЇНІ»
– Дехто твердить, що українська мова є неповною. Яка ваша думка?
– Це нісенітниця. Кожна культура для себе повна і самодостатня. Мова навіть будь-якого африканського племені має всередині такий потенціал, що може при потребі і відповідних умовах самореалізуватися. Якщо їй чогось не вистачає, вона заповнить ці прогалини. Тут нема навіть об’єкта для дискусії. Ми не обов’язково повинні копіювати те, що існує в нашій культурі. Скажімо, я не думаю, що без стилю «хеві метал» українська музика щось суттєве втратить.
– Нарікають, що українська мова не відбиває явища молодіжної субкультури. Немає в ній, наприклад, матюків.
– Наші соціолінгвісти вважають, що молодіжний сленг в українській мові існує. Вони його вивчають. Щоправда, він наближений до російського. Якщо у нас буде молодіжний сленг, тоді вже відпадуть усі сумніви, чи стане Україна українською.
Чи потрібні нам матюки? Мене вчили, що паскудно говорити – це гріх. Я ніколи не чув негарних слів від батька. У селянському середовищі, в якому я виростав, навіть перед словом «свиня» казали «перепрошую». Тепер, коли чую, як при дітях чоловік лає жінці, а вона йому відповідає, то вуха в’януть. Найгірше те, що із засвоєнням цих слів засвоюється і етика стосунків.
Звичайно, є частини тіла і фізіологічні процеси, які треба якось називати. І в мові воно мусить бути відображено. Але багато розуму не треба, аби поматюкатися.
– Українська мова надзвичайно багата. Іван Франко писав, що вона має сотні говірок, кожна з яких може стати основою літературної. Чому ж діалекти так слабо поповнюють українську літературну мову?
– Справді, у нас скільки сіл – стільки говірок. Я вивчав закарпатські діалекти, де навіть в одному селі може бути різниця у мовленні. За радянських часів на це було накладене ідеологічне табу. Не дай Боже аби слово із західних говірок увійшло в літературну норму. Але воно все одно пробивалося.
Через добрих письменників влучні діалектні слова проростали у словники. Так завдяки Іванові Чендею чудове слово «овид» поповнило список синонімів «небокраю» та «горизонту». Вже не кажу за «леґіня» чи «полонину», які є лише в Карпатах.
Діалектні елементи дуже довго входять у літературну норму. Має бути якесь престижне середовище їхнього використання. Так через Верховну Раду чимало слів, які вживалися на Західній Україні, стали нині загальноукраїнськими.
Діалектизм, який входить у ширший вжиток, мусить нести щось нове – значення чи інтонацію. Скажімо, є літературне слово «півень». Але «когут» може прийнятися у розумінні «задирака», «забіяка».
– Ваш прогноз розвитку мовної ситуації в Україні?
– Буде українська держава – буде й українська мова. Світовий історичний досвід показав, що зберегти себе як етнос можна тільки у власній країні. У своїй державі українська мова рано чи пізно займе всі ті позиції, соціальні ніші, звідки її витіснили.
Територіально вона й тепер є панівною. Бо села, слава Богу, ще говорять по-українськи. Навіть селянський південь і схід, з меншими чи більшими елементами суржику, розмовляє українською. Тож територіально українська мова покриває всю державу. А скільки українського етносу є ще поза межами України: і на Сході, і на Півночі, і на Заході.
Наша велика недоля полягала в тому, що на той час, коли селяни посунули в місто, припав пік русифікації. Якби національна політика комуністів була спрямована на користь власного народу, мовне співвідношення було б інакшим. Тому ще раз наголошую, що порятунок рідної мови можливий лише в рідній державі.
«ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ МОВИ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЛЮБОВІ ДО РІДНОГО ДІАЛЕКТУ»
– Як директор Інституту української мови ставиться до діалектів?
– Знаєте, з усіма земляками в Києві спілкуюся тільки рідним довжанським говором. Мене навіть колись звинувачували, що Німчук примушує земляків говорити діалектом. А я фанатично закоханий у нього, бо скільки приїжджаю додому, стільки ще записую й учуся. Адже, щоб добре знати діалект, почути все, що в ньому є, треба бути в сотнях, тисячах різних ситуацій, аби з’явилося в мовленні якесь рідкісне слово чи фразеологізм.
Я вважаю, що наші закарпатські говори – одні з найбагатших. Причому знаю це як лінгвіст зі стажем. У цьому я внутрішньо переконаний. Це цілий своєрідний світ. У високоцивілізованих суспільствах має бути особлива повага до такої живої мови. У світі після всілякої уніфікації, одностроєвості тепер починають розуміти, що і це хай собі росте. Як мовний екологічно чистий район.
Це стосується не тільки нашої говірки, а й будь-якої. Це Божий дар, величезне культурне надбання нації, яка об’єднала всі діалекти воєдино. У нас їх дуже багато, і це прекрасно. На жаль, тоталітарна система хотіла все створити на один копил, стандартизувати, знівелювати. Я на українські говори дивлюся як на живильне середовище. Це сама мова у своїх глибинних основах.
Я вважаю, що любов до рідної мови починається з любові до рідного діалекту. Вдома розмовляю тільки говіркою.
– Ваше ставлення до створення так званої «русинської» мови?
– У демократичній державі, якою є Україна, ніхто не заборонить Петровцію, Годьмашеві, Магочі (на біду, у всіх мадярські прізвища) займатися експериментами. І це було би нерозумно. Адже є література діалектами у Франції чи Німеччині. Але там, де є натуральна потреба, там пишеться і натуральна поезія. А де попереду політична самоціль – там виходить пшик. Ви почитайте оці дубові вірші з дерев’яними римами – це просто жах якийсь!
Ми живемо в суспільстві більшому, ніж наше село чи район. Як філолог я знаю, де на Закарпатті на картоплю кажуть «крумплі», де – «копітари», де – «булі», де – «ріпа», а де – «бандурки». Але любов до материнського слова, до своєї прадідизни, як і любов до рідної дитини, мусить мати розумні межі. Інакше вона може набрати потворних форм і перейти у свою протилежність.
Я почав ходити до школи за мадярської окупації. Національність мені записали «угрорусскій». Вчилися ми за граматикою Гарайди – «гарайдовкою». Це була дуже добре замаскована українська мова. Коли Закарпаття возз’єдналося з Україною, у мене не було проблем із літературною мовою. Ми абсолютно не відчували, що переходимо на якусь «іншу» систему. Кажучи по-простому, нам не треба було собі рот вивертати. Звичайно, чогось у нас є більше, чогось менше. Але цим діалекти і відрізняються від літературної традиції.
– Ваша думка про кодифікацію діалекту на Пряшівщині.
– З будь-якого діалекту при бажанні можна створити літературну мову. Хтось навіть так висловився, що мова – це діалект плюс військово-морський флот. Але попереду створення літературної мови завжди йде величезна кількість текстів, якась традиція та усвідомлення себе як окремого народу. Закарпатці ніколи себе не протиставляли іншим українцям як етнос. Це лише політичні русини почали робити.
Я їм казав: «Добре, окремий етнос, нич не маємо спільного. Західна супер’європа. Але чому за українську ідею гинули січовики? Чому Августин Волошин замордований у Москві? Чому тисячі закарпатців сиділи по сибірських концтаборах? Адже ще дітваками ми знали і співали «Ще не вмерла Україна».
Хто з ваших ударив себе в груди, вийшов на площу в Ужгороді і крикнув: «Я – русин! Мене гнітять». Де ви були 45 років, якщо це йде зсередини, а не політичні спекуляції? Я хочу знати, скільки людей постраждало за цю ідею, пожертвувало своєю свободою чи життям? Де ваша література, написана за півстоліття? Чому ваші великі «писатилі» не витягли тепер її з шухляд? Якщо це було природне, якщо воно в них постійно жило і нуртувало, то чому тоді не знаходило ніякого виходу назовні?»
Якраз в Україні закарпатці і збереглися як етнічна група, де їхня чисельність уже сягнула мільйона. А подивіться, що сталося з українцями Пряшівщини. Де колишні сотні тисяч наших земляків? Тепер до своєї національності зголошуються ледве 30 тисяч. Це два села разом – Довге і Кушниця. Куди ці люди поділися? І тепер Магочі буде мені розказувати, що від мене відібрали. Це ж дико!
«ЯКЩО ПОЧНУТЬ ВИСЛОВЛЮВАТИСЯ ПРИРОДНО, ПО-НАРОДНОМУ, ТО ЗВІДТИ УСМІХНЕТЬСЯ УКРАЇНСЬКА МОВА»
– Яка перспектива цього мовного напряму?
– Якось в Ужгороді я потрапив на засідання їхнього «Общества». Як почав слухати, то мені аж погано стало. Вийшов звідти та лаюся: «Бога їм, не знають по-нашому говорити, а чинять із себе вождів нації». Адже ніхто з них не вміє пристойно говорити діалектом. Ніхто! І вони ще хочуть щось нормалізувати у мові?!
Магочі вигадав таке: хай буде пряшівська літературна мова, бачванська, ужгородська, мукачівська і т.д., а потім, може, колись вийде спільна. Ніколи такого не було і не буде. Це тільки віддалить одних від інших. Для нас це не має такого значення, бо закарпатці в Україні збереглися і збережуться. Але для тієї частини українства, яка є поза межами України і не має опори в якійсь визнаній традиції чи культурі, це може призвести до денаціоналізації.
Ось кодифікували літературну мову на Пряшівщині. Слава Богу, на «і»: «кінь», «віл», «мій». І що б хто не говорив, це є варіант української мови, насичений словакізмами. Усі терміни, які стоять вище за побут: адміністрація, освіта, наука – словацькі. Адже діалект не має потрібних відповідників.
«Кüнь» ще у ХVII столітті казали на Полтавщині. Але поступово втрачається лабіалізація губних і «ü» стає «і». Діти на Іршавщині не вміють відразу казати «кüнь». Спочатку вчаться говорити «кінь», а потім лише вчаться «üкати».
Любов до свого повинна мати розумні межі. Ми можемо на Закарпатті створити свій варіант української мови. Але для чого? Адже ніхто нині не буде в моєму Довгому ходити в постолах та уйоші. До речі, в мене є довжанський класичний народний костюм, який пошила мені родичка. Так нянько ще леґіньом ходив: гуня, сорочка, широкі ґаті, черес. Але якби я так вбрався і пішов до церкви, то це була б комедія.
Що робило «Общество» для вивчення місцевої культури? Що не сиділи за ідею – це ясно. Поезія така – що берешся за голову. Видно, що то вимучене, штучне. «Писатилі» навчилися української народної версифікації, їм з неї важко вийти. Діалект для них – неорганічний. Вони спеціально вишуковують слова, аби було не по-літературному. Але якщо почнуть висловлюватися природно, по-народному, то звідти усміхнеться українська мова. Візьміть гімн «Ще не вмерла Україна». Що тут є такого, чого нема в нашому діалекті?
Справа тут не в мові. Річ у тому, що ця група людей має найменший стосунок до розвитку і збереження нашої самобутності. Я глибоко переконаний, що це не культурна чи етнічна течія, а політична, яка маскується під етнічну.
– Чому на Закарпатті так багато діалектів, а велика частина України має один?
– Це зумовлено багатьма чинниками. Як правило, на периферії мови, на її околицях зберігаються давні елементи. В Україні, наприклад, на Чернігівщині, Сумщині та в Карпатах. Окрім того, люди в горах через природні перешкоди менше контактують між собою. Не було на Закарпатті й таких великих суспільно-історичних рухів, коли населення масово переходило з місця на місце, перемішуючись між собою. В Україні це відбувалося за часів Козаччини, коли внаслідок постійних війн цілі краї спустошувалися і заселялися знову. Через згадані причини у нашому краї немає єдиного діалекту.
ДОВЕСТИ СПРАВУ ДО ПУТТЯ
– Багато точиться розмов довкола «Словника українських говорів Закарпаття» Миколи Грицака…
– Я добре знав Миколу. Це була чудова людина твердої української орієнтації. Як тепер кажуть, свідомий українець. Будучи студентом, я теж для нього збирав матеріал. За кожну картку він давав п’ять копійок. Це були досить великі гроші. Так що в його картотеці є картки, записані й моєю рукою.
Абсолютна більшість записів – його власні. Він міг тиждень годувати якогось жебрака, аби записати від нього нові слова. На збирання матеріалів витратив багато грошей. І, на жаль, зібрав його стільки, що не зміг за життя опрацювати. Можливо, обрав не зовсім вдалий принцип організації словника.
Він намагався подати як ілюстрації весь зібраний матеріал (речення, прислів’я, приказки, коломийки). Це робило словник велетенським. Микола працював на кафедрі української мови, але великий гріх, що його не довели до кандидата наук. Я й тоді казав керівництву: «Ви сидите на скарбах, на яких можна захистити безліч дисертацій. Хай Грицак захистить кандидатську по своєму словнику». Не вийшло.
Він побачив, що для того, аби передрукувати словник, треба мати великі кошти. Тоді зв’язався зі мною і запропонував укласти словник української ботанічної номенклатури. (А за освітою він був біолог, мав чудову природничу бібліотеку). На гонорар від цієї книжки сподівався продовжити роботу над своїм словником. Але здоров’я підводило, час ішов. І боячись, що на горищі миші можуть погризти його папери, вирішив продати словник нашому інститутові. Але перед цим хотів його ще доукласти.
Проте помер, так і не довівши свою справу до пуття. На щастя, представники інституту поїхали до сина і викупили в нього всю картотеку. Інакше невідомо, чи збереглася б вона сьогодні. Нині словник є власністю Академії наук і надійно зберігається в Інституті української мови. Академія збирається його видати. Над ним працював відділ діалектології. Зокрема, Федір Зубанич та його дружина. Поки що словник не готовий до друку. На його видання потрібні колосальні кошти – сто тисяч гривень.
– Останнім часом з’явилася література поліським, галицьким діалектом. Чи існує в Україні ще щось на кшталт русинізму?
– Певний культурно-мовний дискомфорт відчувають українці Берестейщини. Це українська етнічна територія, яку приєднали до Білорусі. Від них забрали все українське, натомість дали російське. До речі, на тих теренах діяло потужне угрупування УПА.
І ось ці люди, десятиліттями відірвані від свого, почали компонувати поліську мову «волобур». Волинсько-подільским діалектом стали видавати газету «Збудіннє». Народ за ними не пішов. Так само, як у нас, воно з часом засохло.
Якось на Конгресі славістів у Кракові я в кулуарах розмовляв з діячами «окремішнього» народу зі Словаччини. Говорили ми на діалекті. Тут до нас підходить жінка й каже: «Извините, я из Баку. Услышала украинскую речь и решила к вам подойти». Настала німа сцена. Ті не знають, де подітися. Я кажу їм: «Хлопці, чулисьте, яке враження чинить на людей наша бесіда?». До речі, я ще ніколи не чув, аби Магочі говорив закарпатським діалектом.
Завтра закарпатці збираються в київській греко-католицькій церкві. Отець Стефан приїжджає до сина і ми, користуючись нагодою, будемо співати службу Божу закарпатськими наспівами. Звичайно, поспілкуємося і погостимося. Прийдуть і закарпатці-кияни вже в третьому поколінні – наші діточки. Нам усім буде так добре, наче ми побували в себе вдома. Але не треба до цих почуттів примішувати політику, бо всі ми – сто разів переконані українці.
Століттями закарпатці тягнулися до своїх братів на Сході. Й сама історія довела правильність їхніх почувань. Тож не витрачаймо зусиль на безплідні дискусії з людьми, для яких політиканство – єдина можливість заявити про своє існування.
Розмовляв Олександр Гаврош
письменник, журналіст
