Раз добром нагріте серце вік не прохолоне
Т.Г. Шевченко
Коли в 1998 році В.В. Німчук очолив Інститут української мови, наші стосунки стали довірливішими. Василь Васильович переконував мене стати вченим секретарем Інституту, але я відмовився, оскільки тоді готувався до захисту кандидатської дисертації і паралельно підпрацьовував у Військово-гуманітарному інституті Національної академії оборони (викладав ділову українську мову на кафедрі українознавства). На щастя, Василь Васильович не образився на мене. Принаймні моя відмова посісти посаду вченого секретаря не зіпсувала наших стосунків. А трохи пізніше, на початку 2000-х, коли з ініціативи Василя Васильовича в Інституті української мови почала діяти Наукова рада «Українська мова», я, на його прохання, погодився в ній секретарювати. З того часу наші взаємини, на мою думку, стали ще тіснішими. Я дуже цінував довіру Василя Васильовича і намагався за жодних обставин не підвести його. Пригадую, у цей період Василь Васильович повсякчас «підганяв» мене до написання докторської дисертації і навіть натякав, що в нього є для мене дуже цікава тема (як я згодом дізнався, це була тема про псевдонімікон ОУН – УПА, над якою потім почала працювати його учениця Н. М. Павликівська). Я чемно відмовився, бо виношував ідею підготувати дослідження про весь гідронімікон Дністра в етимологічному аспекті.
Окремо мушу відзначити наші взаємини в межах діяльності Української ономастичної комісії (далі УОК), роботу якої (знову ж таки з ініціативи В.В. Німчука) було відновлено 2008 року. Комісію очолив Василь Васильович (який, до речі, за часів головування К. К. Цілуйка був серетарем Комісії), а я став її секретарем. З того часу наше спілкування на ономастичні теми не припинялося. Зауважу, що Василь Васильович чітко розумів важливість функціонування окремого координаційного центру назвознавчих досліджень, адже, скажімо, відділ ономастики Інституту української мови НАН України, попри своє бажання спрямовувати в наукове русло дослідження університетських ономастів, не міг реалізувати повною мірою завдання координації роботи ономастичних осередків України з огляду на свої першорядні обов’язки структурного підрозділу наукової академічної установи. Спільно нам удалося відновити видання УОК – бюлетеня «Повідомлення Української ономастичної комісії» (до сьогодні вийшло 2 випуски, 3-й підготовано до друку, над 4-м триває робота), налагодити регулярне (що два роки) проведення ономастичних конференцій. В останні роки Василь Васильович переконував мене обійняти посаду голови Комісії (він хотів лишитися почесним головою), тому що відчував, що з огляду на стан здоров’я не зможе брати активної участі в ономастичних заходах. Я ж усіляко відмовлявся, бо вважав, що високий авторитет Василя Васильовича як ученого – очільника Комісії спонукатиме наше ономастичне товариство не лише до серйозних наукових досліджень, але й до обговорення низки важливих теоретичних і практичних питань, пов’язаних із функціонуванням власних назв, зокрема з перейменуванням урбонімів та ойконімів.
На жаль, життя Василя Васильовича обірвалося несподівано і для мене, і для моїх колег-ономастів. З його відходом ми втратили і наставника, і порадника, і товариша, і небайдужого співрозмовника. Подумки повертаюся до нашої останньої зустрічі на захисті моєї докторської дисертації 4 листопада 2017 року. Напередодні в телефонній розмові Василь Васильович сказав, що погано почувається і не знає, чи вдасться йому прийти на засідання спеціалізованої вченої ради, проте він намагатиметься. І Василь Васильович дотримав слова, переборов свій хворобливий стан і прийшов на захист, узявши участь в обговоренні мого дослідження й високо оцінивши його результати. За це я йому дуже вдячний.
Минуло вже півроку з часу, коли з нами немає Василя Васильовича Німчука, але, проходячи коридорами Інституту, зазираючи у відділ, де він працював, гортаючи сторінки його праць, повсякчас відчуваю його присутність і вкотре переконуюся в силі його людяності, яка, на мою думку, була чи не найяскравішою рисою цієї багатогранної особистості і завдяки якій його світле ім’я буде навіки закарбоване в нашій пам’яті.
Святослав Вербич
доктор філологічних наук, старший науковий співробітник відділу історії української мови та ономастики Інституту української мови НАН України
