Важко писати про людей, які покинули нас назавжди. Ще важче писати про близьких людей, які безповоротно пішли у Вічність! Василь Васильович став мені близькою людиною, знайомство з якою відбулося чверть століття тому. Познайомилися ми в коридорі Інституту української мови в далекому 1992-му році. Тоді я, молодий асистент кафедри української мови Ніжинського державного педагогічного інституту Імені Миколи Гоголя, приїхав до Києва в пошуках наукового керівника моєї майбутньої наукової роботи. Приїхав, бо треба було починати серйозно працювати в науковій сфері. Адже, нікуди правди діти, від цього залежала моя подальша робота на кафедрі. Іду я довгим коридором головного наукового інституту мого фаху, час від часу запитую зустрічних щодо своєї проблеми (зараз це викликає і в мене посмішку, а тоді все було для мене дуже серйозним). Із кимось поспілкувався, хтось навіть майже погодився працювати зі мною… І ось в кінці коридору з’явилася солідна постать веселої людини. Василь Васильович, як на мене, був завжди життєрадісним, з іскорками в очах, чоловіком. Він умів своїм дотепним жартом, своїм слівцем, взятим із безкраїх мовних глибин рідної говірки, чи спеціально трішки перекрученим іншомовним словечком створити невимушену атмосферу розмови.
Тоді ж, вперше побачивши мене й дізнавшись про причину мого перебування в коридорі з портретами великих філологів, Василь Васильович запросив до себе в кабінет, де ми довгенько спілкувались. Після цієї розмови у мене уже був науковий керівник – людина, яка стала для мене Вчителем на довгі роки.
Під час навчання в аспірантурі Ніжинського педагогічного інституту, попередньо домовившись, ми часто зустрічались, обговорювали наукові питання з теми дослідження та дотичних до нього тем. Скільки наукових книг, текстів писемних пам’яток надавав мені для опрацювання Василь Васильович з особистої бібліотеки! Він завжди знаходив час для спілкування, розмов, переймався моїми проблемами, цікавився життям інституту, кафедри, Музею рідкісної книги (мали ми спільних знайомих із Ніжина).
Були, звичайно, й складні етапи в моєму науковому дослідженні. Пам’ятаю, був випадок, коли я їхав на зустріч до Василя Васильовича із твердим переконанням залишити науку для когось іншого, бо чергова трудність у моєму дослідженні здавалася непереборною. Та після півгодинної розмови з науковим керівником щось умикалося у свідомості – і їхав назад до Ніжина з упевненістю продовжити роботу. Тактовний, веселої вдачі, життєрадісний Василь Васильович міг ось так знаково впливати на людей.
Протягом багатьох років Василь Васильович цікавився моїм життям, знайомив із відомими людьми, залучав до участі в різних наукових зібраннях. Пам’ятаю, одного разу ми разом навіть відвідали одне з посольств, через яке Василю Васильовичу були надіслані книги. Іншого разу з Василем Васильовичем був я, мабуть, теж вперше, в Національному університеті імені П. Драгоманова, на кафедрі української мови. Тоді завідував нею відомий випускник Ніжинської вищої школи професор Арнольд Панасович Грищенко, добрий приятель Василя Васильовича. Цікаво було спостерігати за їхніми жартівливими мовними дебатами, в яких активно використовувалися оригінальні репліки, діалектизми, що перепліталися з історизмами та іншомовними вкрапленнями. При цій розмові були присутніми окремі викладачі й лаборанти кафедри, частина з яких вперше чула такі «мовні викрутаси» від свого керівника та іменитого відвідувача. Реакція їх була виражена на обличчях – це і здивування, й захоплення, і навіть розгубленість.
Величезна працездатність у сфері науки гармонійно поєднувалась із мистецтвом. Василь Васильович любив писати пейзажі, особливо рідного йому Закарпаття. Він був усе життя відданий цьому краєві, щороку (і не раз на рік) відвідував свою малу батьківщину, набираючись там сил і енергії для роботи.
Моя подальша тривала робота, що була пов’язана швидше з вихованням студентів, ніж із їх навчанням, усе ж стала на заваді активного спілкування з моїм колишнім науковим керівником. Хоча спілкування ми зберегли до останнього. Василь Васильович, незважаючи на свій вік, був активним користувачем скайпу. Відеозв’язки з ним були не такими частими, як хотілося б, але завжди приносили мені радість спілкування, душевний спокій і перспективні ідеї. Завжди уважний до всього, Василь Васильович цікавився справами дружини, моїх дітей. Знайомі вони були всі дуже давно, ще за часів перших приїздів Василя Васильовича до Ніжина. Він бував тут і як один з екзаменаторів комісії з кандидатських іспитів, і як учасник всеукраїнських наукових конференцій, і як один із засновників Наукового центру з історії українського мовознавства при Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Тому й звістка про смерть цієї вельми поважної і в той же час такої простої людини була дуже сумною для нас.
Наукові здобутки Василя Васильовича стали значним внеском у дослідженнях славістики, дериватології, глотогенезу української мови, історії лінгвістики, ономастики, етимології. Багато сказано про нього як про видатного українського мовознавця, вченого зі світовим іменем. Доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, завідувач відділу історії української мови Інституту української мови Національної академії наук України, директор цього Інституту (1998-2008) усе життя присвятив утвердженню нашої мови як національного надбання українського суспільства. Кожен, хто знав Василя Васильовича, пройнятий до нього великою повагою як до вченого, але ті, хто був близько з ним знайомим, із не меншою повагою, добротою, любов’ю і вдячністю пам’ятають і будуть пам’ятати його як високоінтелігентного, ерудованого, веселого і життєрадісного чоловіка, справжню Людину, про яку буде написано ще багато-багато гарних слів.
Станіслав Зінченко
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя
