З Василем Васильовичем ми познайомилися 1998 року, коли він щойно очолив новостворений Інститут української мови НАН України. Най той час В.В. Німчук був уже людиною досить поважного віку (йому було за шістдесят), мав надзвичайні наукові здобутки і величезний авторитет у наукових колах. Зрозуміло, що для мене, вчорашньої студентки, було почесно і бентежно водночас спілкуватися з літнім сивим чоловіком, ще достатньо вродливим, як на свій вік, та ще й усвідомлювати, що саме його цитували наші викладачі чи не на кожній лекції з історії української мови, історичної граматики, діалектології, коли ми вивчали ономастику, чиї праці були надзвичайно авторитетними і які, до речі, неможливо було роздобути в бібліотеках.
Зізнаюся щиро, не відразу мені вдалося знайти спільну мову зі своїм керівником. Таку спільну мову, коли розумієш з півслова, з півпогляду, коли відрізняєш жарти від серйозних речей і навпаки. І це природно, адже у перші роки нашої співпраці я була ще зовсім недосвідченим науковцем (і ще довго залишатимусь, якщо рівнятися на Німчука), а за віком годилася йому в онуки. Незрозумілим для мене було те, що Василь Васильович не давав так званих покрокових інструкцій про те, що і як робити. Він не розмінювався на пояснення речей, які здавалися очевидними. На початках такий підхід непокоїв, але згодом прийшло розуміння, що таким чином Учитель спонукав до навчання, пошуку особистого стилю, творення власних ідей. Він цінував неповторність кожного, отож таким невтручанням давав змогу самовиражатися.
Василь Васильович, мабуть, знав усе про українську мову, її історію, діалекти. Пригадую, як він пожвавлювався, коли чув якесь говіркове слівце чи влучно вжитий фразеологізм. Він знав, як вимовляють звуки у регіоні, звідки я родом, і часто запитував, як говорить моя бабуся. Напевне, оте його зацікавлення, запитання на зразок: «Як у вас говорять?», «У вас кажуть так і так?» чи «Поцікавтеся, як це виглядає в діалекті» і досі живлять мій інтерес до пошуку перлин народного живого мовлення.
Надзвичайно відповідально було приносити на суд Німчука власні наукові здобутки (статті, доповіді, реферати). Василь Васильович довіряв мені, своїй учениці. Статті готувала самостійно, але перше творіння все ж довелося показати. Взявши до рук списані мною аркуші, він начебто перепрошував за критичні зауваження, які він висловить згодом, коли прочитає. Говорив: «Пишіть, Софіє. Спочатку статті будуть недосконалими. Коли будете старшою, такою як я, вам буде легше. Мені теж було непросто, але зараз я пишу легко, ніби граючись». І досі неможливо осягнути, як такі глибокі мудрі статті і книги, автором яких є Василь Німчук, можна писати «граючись». А секрет, як на мене, в неймовірній працездатності, науковій допитливості, ерудиції.
Можу лише здогадуватися, як багато працював мій науковий керівник. Приміром, про зустрічі і різні справи з ним треба було домовлятися зранку, бажано до дев’ятої години. Але вже, потелефонувавши о восьмій, мала відчуття, що спілкуюся з людиною, день якої у розпалі, що працює він, як селяни-косарі – з самого досвітку. Щоправда, правило дзвінка «о восьмій» не поширювалося на дні християнських свят чи неділю. Василь Васильович був дуже побожною людиною. Знаю, що в такі дні він обов’язково відвідував Службу Божу і цілий день відпочивав. Греко-католицька церква для нього була «наша», а свято Василя – «наш Новий Рік».
Мій Учитель дуже шанував християнські цінності і все, що з ними пов’язано. Пригадую, коли я писала ту свою першу статтю про сакральну лексику в почаївських стародруках, Василь Васильович вніс свої уточнення, як завжди, олівцем і, коли повертав їх мені, сказав: «Коли виправите, ці чернетки обов’язково спаліть. Не викидайте їх, бо тут ви пишете про Господа, про Матінку Божу. Не треба, щоб вони потрапили кудись, де їх можуть використати для недоброго чи забруднити».
Звісно ж, помилки, недоліки і неточності Василь Васильович знаходив. Найбільше мене вражало те, що він уважно читав приклади, які ілюстрували певне мовне явище (рідко хто, здається, ретельно вчитується в цитовані рядки у наукових текстах або і взагалі на них зважає). Німчук їх ретельно студіював і, на превелике моє здивування, виявляв неабияку обізнаність із тими виданнями, які опрацьовувала я. Він міг засумніватися, чи насправді так мало або навпаки – багато вжито у книзі тих чи інших граматичних форм. Врешті-решт, як головний аргумент, він діставав власноруч списані картки з прикладами з моєї ж пам’ятки! Для нього не існувало чужих сфер наукових зацікавлень. Він знав усе!
Відомо всім, що дітищем Василя Васильовича є серія «Пам’ятки української мови». Він докладав величезних зусиль, аби дослідити і перевидати давні книги. Пригадую, я запропонувала оцифрувати найцікавіші почаївські стародруки, зберегти інформацію на диск, якось викласти їх в Інтернет. Німчук уважно мене вислухав, погодився, що це потрібне і практичне діло, однак вкінці додав: «Книга вічна». Фраза, здавалося б, тривіальна, але у ній – глибокий сенс, який Учитель пізнав.
Василь Васильович, попри свій поважний вік, доволі добре освоїв сучасні інформаційні технології. Пригадую, як наприкінці 90-х, коли комп’ютери почали стрімко завойовувати усі сфери життя, в кабінеті Німчука теж з’явився комп’ютер. Він був шанобливо вкритий якимось чохлом. Коли я відвідувала свого керівника, в голові промайнула думка, що ця техніка так і залишиться вкритою чохлом, недоторканою і непізнаною, що Василь Васильович ніколи не приборкає ту, як він говорив, «мишку-шкреботушку». Пройшло трохи часу. Ми з Німчуком зустрілися, поговорили про се – про те, домовилися телефонувати. «Так я ж є у скайпі», – сказав він. Я не просто здивувалася, а й засоромилася, бо я, молода та прогресивна (як мені видавалося), якій ще і тридцяти не було, скайпом користувалася зрідка, навіть не мала власного облікового запису. А цей літній чоловік впорався і вже зараз користувався благами сучасних технологій. Щоправда, надавав перевагу відеоспілкуванню, а не друкованим повідомленням. Через мережу ми почати «бачитися» частіше, доволі багато розмовляли і, напевне, тоді досить тісно зблизилися. Поступово з Софії Андріївни чи пані Софії я перетворилася на Софійку і було відчуття, що ми ходимо один до одного в гості.
Будучи абсолютно немарнославним, Німчук усе-таки просив звертати увагу на власні праці, які вважав найдостойнішими, найгрунтовнішими. Під час зустрічей потрібно було уважно дослухатися, які книги чи статті він порадить переглянути. Потрібно було слухати його з олівцем, бо був обізнаним із найновішими публікаціями зі сфери історії мови, з усіма вартими уваги науковими подіями. Та й перед початком кожної праці наполягав на тім, що треба вивчити всі можливі дослідження з цієї теми, зібрати і видрукувати всі матеріали.
І ще про скромність і марнославність. Усі, хто знав Німчука, знали про те, коли він народився, і в той день намагалися його привітати, вшанувати, хоча б потелефонувати. Але у свій день народження, особливо в ювілеї, він «випадково» десь зникав. Доходили, мабуть, лише письмові повідомлення. По-іншому було зі святом Василя. Такі вітання він приймав радо, і сам вітав навзаєм, бо ж «наш Новий Рік». Мені навіть якось здалося, що від своїх учнів він уваги таки чекав. Василь Васильович приймав нас, як своїх дітей, тому тішився дзвінками, і коли хтось про нього якось забував відразу після захисту дисертації і назавжди, казав: «Так негарно якось зробив. Ні слуху ні духу про нього», а останнім часом чула й таке: «Навіть на Новий Рік не телефонував (телефонувала)». Але й опікувався нами, як власними дітьми. Він дорожив власними родинними зв’язками, але завжди цікавився, як поживає мій «татко», вважав, наприклад, що на захисті дисертації обов’язково повинні бути присутні якомога більше близьких людей. Про стосунки з одним зі своїх аспірантів, з яким вони близькими і багато в чому допомагали один одному, Василь Васильович сказав: «Я йому, як тато».
Та й для мене за майже двадцять років нашого знайомства Василь Німчук став кимсь більшим, ніж науковий керівник, учитель. Він навчив мене працювати, відчувати мову, навчив спілкуватися з людьми. Він супроводжував мене, хоч і на відстані, у багатьох життєвих обставинах.
Напевне, небагато в Україні залишилося справжніх учених, відданих науці, людей енциклопедичних знань, поліглотів. Небагатьом науковцям пощастило мати такого мудрого наставника, яким був Василь Васильович. Але сподіваюся, що те, чого ми навчилися від нього, буде не лише особистим надбанням кожного з його учнів. Буде велика користь для нашої освіти і науки ділитися тим, чого ми різною мірою взяли, спілкуючись із цим великим українцем.
Софія Федак
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української та іноземних мов Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя
