Знаний у всьому світі мовознавець Німчук В. В. став для мене, його учениці, не тільки прикладом для наслідування, еталоном ерудованості, енциклопедією з історії української мови, діалектології, ономастики та багатьох інших галузей лінгвістики, а й справжнім старшим товаришем і порадником. З ним було приємно просто поговорити про все: про погоду, політику, здоров’я… Василь Васильович ніколи не забував спитати про моїх дітей, передати їм і всій сім’ї привіт. Він дуже любив дітей, хоч своїх власних і не мав. Пам’ятаю, якось Василь Васильович лежав у лікарні. Я приготувала обід – і ми вирішили провідати його. У палаті, крім нього, не було нікого. Моя молодша дочка (їй тоді було три роки) все провірила, посиділа у Василя Васильовича на руках, намалювала йому разом із сестричкою малюнок, а потім вирішила пообідати. І почала їсти з тарілок, приготованих для Василя Васильовича. Мені стало надзвичайно соромно, тим більше, що перед виходом я дітей нагодувала. Але Василь Васильович тільки добродушно засміявся і сказав: «Нехай їсть – вона ж іще маленька і не розуміє».
Уродженець Закарпаття, він все життя прожив у Києві, але дуже сильно любив свій рідний діалект. Тому при будь-якій нагоді, особливо зустрічаючи земляків, завжди переходив на говірку. Однак у моїй особі Василь Васильович знайшов «невдячного» співрозмовника, бо я «вароська (‘міська’)» дитина. Але і з цього становища ми знайшли вихід. Оскільки закарпатський діалект я розумію, хоч не розмовляю, Василь Васильович говорив «по-нашому», а я українською літературною.
Останнім часом здоров’я Василя Васильовича почало підводити. Проте він ніколи не жалівся, а на питання «Як Ви себе почуваєте?» завжди казав: «Як всі старі люди». Незважаючи на слабкість, він працював. Працював не покладаючи рук, ніби відчував, що часу залишилося небагато.
Дуже важко писати про Василя Васильовича у минулому часі. Особливо у вихідні дні чи на свята рука мимоволі сама тягнеться до телефону, шукає знайомий номер, і тут раптом розумієш, що з того боку вже ніхто не відповість, що традиційне «Слухаю Вас, пані Коцко!» вже не прозвучить. Здається, розум усвідомлює, що Василя Васильовича вже немає з нами, але серце відмовляється сприймати це. Ось і зараз. Пишу, руки тремтять, а на очах збираються сльози. Світла пам’ять про Вас, нашого Генія науки (а для мене Василь Васильович був саме таким), завжди житиме у наших серцях та надихатиме Ваших учнів і послідовників до своїх маленьких чи великих наукових подвигів.
Руслана Коца
кандидат філологічних наук, науковий співробітник відділу історії української мови та ономастики Інституту української мови НАН України
