І вже потім, протягом наступних 50-ти років нашого контактування, розкривалися риси цієї людини, насамперед, надзвичайна наукова працьовитість. Тільки він міг безпомилково, як кажуть, «на колір і запах», визначити, до якого часу належить та чи інша церковна пам’ятка, зокрема Псалтир чи Євангеліє. До нього часто зверталися з цим. Він, його учні, його відділ працювали над найважливішими питаннями історії української мови, з найскладнішими текстами. Завдяки цій титанічній праці побачило світ багато пам’яток історії української мови. На мій погляд, Василь Васильович повністю заслуговував звання академіка.
Не можу не згадати, як він допоміг мені прочитати в архівах ЦНБ матеріал про возз’єднання України з Росією, написаний староукраїнською мовою.
Мені, одній з небагатьох, вдалося побувати на батьківщині Василя Васильовича. Це село Довге Іршавського району Закарпатської області. Пам’ятаю, я приїхала в село дуже рано, але церква вже була відчинена, і я зайшла до неї. Потім походила по подвір’ю школи, вулицями села, намагалася уявити, як бігав тут Василько малими босими ногами.
Із усіх років спілкування винесла, що він дуже любив свою батьківщину, гостро переживав будь-які події, з нею пов’язані. Василь Васильович завжди «оживав» перед тим, як їхати додому. Неодноразово радився і зі мною, що купити на гостинець племінникам. Хочу також зауважити, що він завжди був модно одягнутим, а вже домівку, кому пощастило побувати там, тримав у такій чистоті й порядку, що й не передати!
Яскравою сторінкою нашого інститутського життя були поїздки пам’ятними місцями України. Їх організовувала невгамовна мандрівниця, тепер доктор філологічних наук В. Ю. Франчук. Василь Васильович був душею нашого товариства «Мандрівник». Наші поїздки просто не можна було уявити без нього. В дорозі траплялися різні пригоди: то застрягали в негоду, то мотор інколи замовкне… Часто підпихали автобус, інколи в ньому навіть спали, і завжди нам підносив дух Василь Васильович своїми жартами, дотепним словом. Та не лише в поїздках, а й у повсякденному науковому житті умів підбадьорити, покращити настрій. Бачить, що у тебе чомусь «шкребе на серці», і зараз же видає: «О-о-о! Чому Ви така похмура? У Вас же шляпа «типа цилиндр»! Він особливо любив інкрустувати в таких випадках українське мовлення російськими словами із своїм наголошуванням слів, як наприклад, «не по средствам одеваетесь»! І ти не можеш не засміятись, бо виходило дуже смішно.
І при всьому цьому Василь Васильович був глибоким вченим, активним і принциповим учасником в обговоренні різних важливих і нагальних наукових справ. При згадці про нього у мене завжди виникає слово Незабутній. Цим словом усе сказано. Вічна йому пам’ять!
І ще пригадую, його розповідь про те, як він любив косити з батьком. І тут, думаю, доречними будуть слова Василя Симоненка:
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
Надія Сологуб
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри мов Національної музичної академії ім. П. І.Чайковського
