І несподівано це слово до мене озвалося у віці вже «недитячому»: у жовтні 2009 року мені передали з Києва книжку «Василь Васильович Німчук. Біобібліографія до 75-річчя» (Київ, 2008 р.). Видання з великою і щемною повагою до великого вченого, безкорисливого і невтомного вчителя підготували його учні і, звичайно, з часом колеги Н. В. Пуряєва (автор вступної статті), та Ю. В. Осінчук (упорядник бібліографічного покажчика). Такі книги видає (не знаю, як часто) Національна академія наук України у серії «Бібліографія вчених України».
Відкриваю титульну сторінку і читаю: «Дорогій Н. Д. Бабич на нéзабудь із найглибшою повагою та найсвітлішими побажаннями». І підпис. Прочитала і сплакнула (на сльози я легка!): до мене – з найглибшою повагою?! Кожну лекцію з історії української літературної мови я починала з демонстрування відповідної праці Василя Васильовича, робила усну коротку анотацію, після чого з книжкою в руках просила: «Запам’ятайте, будь ласка, прізвище, ім’я і по батькові цього ученого. Ми не одноразово будемо звертатися до його праць. Я не знаю іншого більш невтомного і працьовитого сучасного дослідника історії мови, її пам’яток, як цей філолог».
У моїй домашній бібліотеці (такі бібліотеки тепер зовсім не «модні») є чимало праць Василя Васильовича. Деякі з них ставали «ключовими словами» наукових статей з окремих проблем формування української літературної мови, а деякі часто брала до рук, щоб ще раз подумки сказати: «Чоловіче добрий! Це ж скільки сили Ви затратили, щоб знайти, прочитати, описати, порівняти, домогтися друку, відчути підтримку і …почуття захвату тих, хто ніколи за це не взявся б».
Сказати, що я особисто добре знала Василя Васильовича просто як людину, з його характером, стосунками з людьми, колом знайомих і приятелів і т. д., не можу. У його кабінеті в Інституті української мови була лише два рази – переступивши поріг, привіталася із «паном Директором», подавши руку, і відступила до порога, щоб зачекати, поки колега, з якою ми приїхали з Чернівців, щось з’ясовувала. Хоч тоді я як завкафедри історії і культури української мови могла «з поклоном» робити «обхід» кабінетів Інституту, але не зуміла – мені було достатньо засвоювати те, про що учені говорили на тематичних нарадах, на захистах дисертацій, на конференціях і в перервах між засіданнями…
А от коли мені запропонували бути опонентом кандидатської дисертації, яка захищалася у Львові, разом з Василем Васильовичем, я, скажу чесно, злякалася: як буду виглядати на його фоні? Та коли посідали за стіл відповідальні члени ради, Василь Васильович тепло посміхнувся і сказав: «Удвох ми добре впораємось!» Таких тандемів було небагато, але вони запам’яталися особливою тональністю загальної доброзичливості до аспірантів і водночас відсутності поблажливості до допущених т. зв. не «грубих», та усе ж помилок, спосіб виправити які у процесі продовження досліджуваної теми перший опонент пропонував уже в своїй доповіді!
Я знаю кількох випускниць нашого факультету, яким пощастило вступити до аспірантури в Інституті української мови. Вони дякували долі, що їх керівником став Василь Васильович. Прикро, але обставини їхнього життя завдавали прикрощів керівникові, бо дівчата часто брали ту чи ту академвідпустку, але в кожному листі до мене писали: «Дякуємо Богові і нашому дорогоцінному керівникові! Він посварить-посварить, та усе ж пробачить. Ми постараємось надолужити!»
Із названої біобібліографії, перечитаної мною вже не раз, приходили щирі запитання: Як одна людина може знати так багато (ще й багатьма мовами!) народних пісень? Звідки, з якої потреби і якою «наукою» опанував кілька слов’янських (і не лише літературних) мов і діалектів? За що саме і якими, чиїми чарами навіки полюбив своє Закарпаття, рідне село, рідну говірку, без яких не міг перебути жодного року, дорогих серцю Свят?
На все Воля Божа… І на все – Божа ласка…
Василь Васильович не раз брав участь у наукових, зокрема міжнародних, конференціях, організованих нашим факультетом. Блискуча доповідь, мудра участь у дискусіях, дотепний жарт, терпляча задума для відповіді на запитання численних «прохачів» за консультацією… За ним ходили як за поводирем.
А на підсумках, завершеннях конференції: «Заспіваймо, Василю Васильовичу?» «А то як же без пісні? Ви почніть, будь ласка! Щоб за душу брала і роки вертала…Але не лише веселої!» Котрусь знали гості і господарі, але більше знав сам син співочого Тата Василя…Там, у дитинстві, співали навіть сосни, смереки, самі гори Карпатські. Їх ніколи не забути!
А ще як можна пожартувати!!!Часом усмішка слухачів годинами з очей і уст не сходила.
Якось поїхали після конференції у Карпати буковинські. То сердився, то пестився Черемош…Дощило. В автобусі примовкли, дехто пошепки гомонів з сусідом… Наближалися до їдальні. І раптом: «Гей наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося, щоб наша доля нас не цуралась, щоб краще в світі жилося!» А чари голосу – ось вони, поряд! Голоси́, що його підхопили!
Василь Васильович мріяв створити товариство «Збереження діалектів». Про його заснування він натхненно розповідав усім членам наукової ради із захисту дисертацій в Івано-Франківську. По-юнацьки блищали очі, швидко бігли слово за словом… Аргументація була бездоганна…Пригадую, цю ідею він мріяв почати на рідному Закарпатті. Це ж там він завше щемно згадував свого учителя і життєвого наставника С. П. Бевзенка. … І воно таки створене саме в Ужгороді навесні 2017 року!
Якоїсь осені знову ж після конференції ми їхали до хати-музею Назарія Яремчука. Сестра співака, час від часу витираючи сльозу, розповідала про дитинство і братову дорогу до пісні… Вийшли на подвір’я, хтось щось ще запитував, а Василь Васильович стояв задумливо осторонь під яблунькою. Під нею лежало кілька опалих яблук. Нахилився, підняв, витер в руці, як це зазвичай роблять в домашньому саду, обдивився і спитав: «Йона?» І додав: «Це ж яблуко здоров’я…»
Де б не довелося бачити Василя Васильовича в екскурсійній поїздці, особливо в музеї, уважнішого екскурсанта я не знаю. Пригадую музей Івана Франка на Гуцульщині: уже всі повиходили з маленької кімнатки, у якій Франко любив писати чи й відпочивати, а в Ученого (з такою ж невсипущою працездатністю, як у Франка) все були запитання, відповіді на які він «обмірковував» і навіть дещо в них уточнював.
Якось у Рівному на пленарному засіданні конференції до 450-річчя «Пересопницького Євангелія» після доповіді Василя Васильовича присутній там священик встав і вклонився Ученому. Подякували аплодисментами й усі присутні в залі. За ще один доказ глибокої мудрості.
Текстів «Євангелій» Німчук знав багато…Бога – одного.
Якось зустрілася я з сестрою Василя Васильовича (живе ж у Чернівцях). Привіталися, трохи перемовились про життя-буття. Марія Василівна сказала: «Трохи прихворіла, а то поїхала б до Василя в Закарпаття. Він нині там. Йому ж без рідного села і літо не літо, і зима не зима…»
Та земля вміє зігріти і заступити. Тому вона й наша – людська земля.
Надія Бабич
кандидат філологічних наук, професор кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного уніеврситету імені Юрія Федьковича
