Мої перші спогади – я із задоволенням розглядаю платівки з казками, бігаю біля стрийка, чекаючи, поки він увімкне для мене нову казку. Одна з них і зараз лежить на моєму робочому столі з таким рідним для мене написом: «Любій Славці-Мирославці від стрийка Василя». Він завжди знаходив час для мене – так само, як і в останні роки для мого сина. Узагалі, кожний приїзд стрийка додому був по-особливому знаменним для мене – моя бібліотека поповнювалася новими книжками та платівками, колекція марок збільшувалася на 20-30 нових екземплярів, і я обов’язково хизувалася перед однокласниками новою ручкою. Так, стрийкова пристрасть до різних типів ручок передалася мені так само, як і пристрасть до читання. З раннього дитинства, оточена дуже цікавою художньою та публіцистичною літературою, я не могла не читати. Казки народів світу, інколи словацькою, хорватською, словенською чи болгарською мовами, викликали в мене чималий інтерес. Стрийко бачив цю жагу до читання і всіляко її підтримував. Можливо, тому я й обрала професію вчителя-філолога. Стрийко трохи був засмучений, тому що я вибрала факультет романо-германської філології, на відміну від інших його племінниць, які вивчали українську філологію. Він піклувався про всіх племінників, а мені як «хижнів» перепадало найбільше. Я не хотіла його розчаровувати і зробила своєрідний сюрприз, вступивши на заочне українське відділення філологічного факультету, чим його дуже порадувала. У мене було особливе спілкування з моїм дорогим стрийком, з ним я могла розділити мої таємниці, попросити пораду або просто розповісти йому про свої рішення чи висновки. Інколи його «Я ПОДУМАЮ» викликало в мене додаткові емоції, але я не могла сумніватися в його мудрому висновку. Коли стрийко приїжджав додому, то збиралася вся родина – так само, як і коли відʼїжджав. Часто у Довге приїздили його колеги-науковці. Я пам’ятаю їх дружні розмови, чаювання та жарти. Укотре я переконувалася, що такі високоосвічені люди є дуже простими й щирими в спілкуванні.
У стрийка було дивне захоплення квітами і взагалі рослинами. Він завжди казав, що земля не має пустувати. Вона повинна квітнути й давати плоди. Любив садити дерева, квіти та радувався їх цвітінню. Якщо була можливість, то привозив насіння з-за кордону й радів, коли воно сходило. Востаннє в нас зацвіли мальви лимонного кольору, які привіз із Білорусії. На жаль, цього року ті мальви не зійшли. Земля теж сумує на ним.
Приїжджаючи до Довгого, стрийко був уважний до односельців, з якими радо спілкувався дорогою до церкви чи до центру села. Він із задоволенням спілкувався на діалекті, причому з місцевими «волохами» вільно розмовляв волоською (румунською). Стрийко завжди носив невеликий записник і ручку, де записував слова для свого так і не опублікованого словника діалектизмів. Дивувало також його бажання постійно вдосконалюватися й розвиватися. У 80 років попросив навчити його працювати на компʼютері. Якщо чесно, то в мене був великий сумнів щодо можливості реалізації такого бажання. Та дуже скоро я переконалася, що помилилася у своїх припущеннях. Через місяць стрийко чудово «гуляв» по інтернету та використовув email, Skype та YouTube. Він міг уже працювати з різними документами на відстані та спілкуватися з друзями онлайн.
Стрийко дуже дотримувався традицій і привчав інших до цього. Памʼятаю, як робив зауваження, коли використовувала суржик, русизми. Як наполягав на тому, щоб не виконували хатню роботу в суботу увечері, бо «неділя зайшла», та як заохочував на відвідування Служби Божої у неділю та в релігійні свята. До речі, він ніколи не купувв щось у релігійні свята, бо вважав гріхом торгуватися в ці дні. Пам’ятаю, як обов’язково родина молилася перед Святою Вечерею і як готували всі 12 страв. Чекали першого колядника й зірку на небі. Як усі колядували за родинним столом і згадували різні події минулого. Коли приходила «Дзвізда», то обов’язково колядувала і в його кімнаті.
Про кімнату стрийка треба окремо сказати. Сусік (стіл із зсувною кришкою), лада (лавиця з відкидною кришкою) і помальовані у світло-синій колір стіни, на яких висять мальовані тарели (тарілки). Стеля дерев’яна, до якої на Святвечір кріпили новорічну ялинку, вбрану чудовими новорічними прикрасами. У ладі – вишиті бабусею сорочки «довгані», на шафі «бубен» (скринька зі шкіри) з документами родини та «черес» (шкіряний ремінь). На стінах Розп’яття, картини та Божий образ (ікона). І багато-багато цікавих дрібних речей, привезених із різних країн світу. Коли мені сумно чи треба прийняти якесь серйозне рішення, я заходжу у «стрийкову хижу» (кімнату), сідаю і, дивлячись на його портрет (багато років тому його намалював друг стрийка Василь Бердар), подумки звертаюся до нього. І зазвичай до мене в думках приходить відповідь. У кімнаті й зараз відчувається непомітна присутність стрийка – такого доброго та завжди усміхненого головного члена нашої родини, який назавжди залишиться в моєму серці як мій дорогий стрийко Василь!
Мирослава Мезіна (Німчук)
племінниця В. В. Німчука
