Слід сказати, що на початку 50-х років у Києві було вже досить багато нас, закарпатців. Першими, звичайно, «завоювали» столицю України наші славні футболісти, які вже десь 1946-47 року влилися в київське «Динамо», і з того часу цей клуб поступово ставав футбольним клубом європейського рівня, не говорячи вже про те, що завдяки нашим землякам-футболістам і збірна СРСР із футболу стала впізнавана на спортивних теренах Європи і світу…
Другу «інвазію» закарпатців у Київ складали студенти-випускники нашого славного УжДУ. Коли ми з Василем прибули до столиці, тут уже були наші кандидати наук (Ділунг – фізик, Фущич – математик, Лакатош – медик) і багато аспірантів, які згодом стали кандидатами-докторами-членами-кореспондентами-академіками, доцентами-професорами-деканами…Так поступово створювалася «соціальна» група «Київські закарпатці». Бо із самого початку ми, «провинціали» у великій столиці, без усяких зв’язків-знайомих гуртувалися поміж собою, жили по гуртожитках – і так «завойовували» столицю й «гризли» науку.
Багато наших земляків-закарпатців пройшли такий самий шлях в науку, як і Василь – село, Ужгород, університет, Київ, аспірантура, а далі у кожного свої шляхи-дороги– від кандидата наук до доктора й академіка… Василь пройшов цей шлях із великим успіхом. По закінченні аспірантури в УжДУ (п’ятий випуск) молодий і повний сподівань філолог із куфером (у якому дараб буженої солонини, цибуля і окраєць хліба…), у спортивному костюмі з «начёсом вовнутрь» і полотняних на ґумі топанках «топає» на роботу до Києва – і прямо в академічний науковий мовний інститут, бо йому, Василеві, мало тих знань про мови, які він отримав удома. Бажання знати, аналізувати, порівнювати, сумніватись, доводити, обґрунтовувати і не здаватись – основні риси характеру Василя, які дали йому можливість «вчасно» завершити і захистити кандидатську і докторську дисертації, щоби повністю зосередитися на вивченні своєї улюбленої Її Величності Мови, і не просто мови, а Української Мови.
Василь, пішовши на роботу в 1958 році в Інститут мовознавства АН УРСР, поступово «влився» в нашу родину, коли ми, закарпатці, збиралися в аспірантських гуртожитках святкувати «всі наші свята» – Миколы, Папіське Руздво, Новый гуд, наше Руздво, Старый новый гуд, Виликдинь… Ми вже на Миколы гуртом колядували і по-нашому, і по-мадярськи, і по-чеськи-словацьки-румунськи… – хто як знав, а слід сказати, що серед нас Василь знав найбільше колядок і файно співав. Справа в тому, що наші «слухачі», аспіранти з інших регіонів, не знали ні наших святкових традицій, ні колядок, ні молитв… Ми співали «все-і-вся», а «маскалі» з захопленістю слухали. Звичайно, Василь був тут на висоті… У ці роки в гуртожитках ми, закарпатці, поступово знайомили наше «оточення» зі специфічною, нашою закарпатською культурою. Ми для «них» у той час були якимись «незвичними», хоча й українцями. Так поступово зароджувалося майбутнє «Товариство закарпатців у м. Києві». (Але це окрема тема, і про це, гадаю, колись хтось напише, як і про наших науковців у Києві…)
Думаю, багато з тих, хто знав Василя, скажуть, що Він був унікальною Людиною. Він був чесним, принциповим, затятим, справедливим, сміливим і дуже переконливим у своїх поглядах. Уже за часів Незалежної України ми часто зустрічалися на різних мітингах, хоча він не любив цих «політичних» крикунів і все казав мені: «Микуло, из сього нич ни буде, бо усі они брешут и хочут ити у владу»! Єдину сильну активність він проявляв на мітингах, коли збиралися науковці й освітяни, – тоді він гараче сперечався з кожним, хто йому в чомусь заперечував, тут він щиро і чесно боровся за нашу науку й освіту.
На мою думку, Василь дуже багато зробив для ствердження й укріплення, для підняття авторитету греко-католицької конфесії в Києві. З 90-х, з початку Незалежності України, основним приходом греко-католиків у столиці була цеква-ротонда на Аскольдовій Могилі. Василь кожну Службу Божу проводив у цій церкві, виконуючи обовʼязки дяка разом зі своїми приятелями-закарпатцями (Бідзіля Юрко, Третинник Вікентій, Бровді Василь, Лукачина Василь). Завдяки Василеві і ми, інші закарпатці, стали частіше ходити до нашої церкви. Уже коли побудували новий греко-католицький храм Василія Великого (Львівська площа), а пізніше Патріарший собор Воскресіння Христового й перенесли Катедру Української греко-католицької церкви на чолі з Блаженнішим Гузаром до Києва – наша конфесія стала дуже вагомою в державі. А заслуга Василя Німчука у цьому питанні – велика!
Я не буду описувати наукову діяльність Василя, його досягнення в мовознавстві слов’янських народів і взагалі в гуманітарній науці. Упевнений, про це напишуть фахівці, інші друзі Василя. Але хочу підкреслити, що Василь – один (якщо не єдиний) науковець, який досяг таких висот у своїй галузі науки в Європі і світі не тільки серед нас, закарпатців, але і серед всіх інших слов’ян-мовознавців. А для сучасної України, упевнений, – Він на найвищих щаблях Чесних Науковців!
Гадаю, що не помилюсь, якщо скажу, що Василь і його наукова діяльність зробили значний внесок у створення окремого Інституту української мови НАНУ, директором якого протягом більше десяти років був Наш Німчук. Не кожний випускник нашого УжДУ може похвалитися таким досягненням. Хоч «київська наукова еліта» не дуже хотіла оцінити такі досягнення Василя. Максимум, що йому дозволили, – піднятися до звання члена-кореспондента НАНУ. До речі, як іншому нашому закарпатцеві – літературознавцю, випускникові славного філфаку (де багато файних дівчат, упевнений, що й тепер!) Олексі Мішаничу. Скажу тільки, що Василь ніколи не був кар’єристом, не був примітивно марнославним, але був упевнений у собі, знав, як кажуть, собі ціну й ніколи не згинався, не стелився ні перед ким! Як для мене, він був Німчук Василь Великий! (Не любив, коли я так напівжартома називав його в товаристві).
Якось у складі «керівників усіх земляцтв України» ми відвідували «Музей української Першокниги «Пересопницького Євангелія» і нам екскурсовд розповідав про це Євангеліє. А там поруч із реліквією серед фотографій трьох інших науковців велика світлина Василя. Питаю гіда, хто це. Відповідь: хтось із учених!… І тут я став розповідати про Василя! Я аж сам загордився собою, що викликав великий інтерес у своїх колег-слухачів про свого файного цімбору. Рефлексія Слави Василя і на мене поширилася! Так що, земляки мої закарпатці, пишаймося Нашими!
Я довго холостякував (одруживсвся на 47-у році життя), і ми часто з Василем говорили на цю тему, бо і він не спішив утрачати особисту свободу, відривати дорогоцінний час від Науки. Він часто казав:«Микуло, чого ни женишся?». Я відповідав, ош мене нико ни бере… А він на таке ж моє запитання відповідав, що йому ніколи займатися сим (дурницьов?). Він, на жаль, не встиг одружитися…
Микола Бідзіля
кандидат біологічних наук, організатор і багаторічний керівник «Товариства закарпатців у м. Києві»
