Важко змиритися з тим, що серед нас уже немає нашого Вчителя, неординарного вченого-мовознавця, члена-кореспондента НАНУ, колишнього директора Інституту української мови НАНУ та завідувача відділу історії української мови цього ж Інституту. Пригадується порівняно недавній змістовний виступ Василя Васильовича перед викладачами й студентами філологічного факультету УжНУ (здається, це був квітень 2017 року). Саме тоді я востаннє бачив живим нашого Вчителя. Очевидно, він відчував недалекий кінець земного життя, використовуючи під час виступу фразему з «Повчання» Володимира Мономаха на санєхъ сѣдѧ, що, за його тлумаченням, має значення «у похилому віці». Загалом треба сказати, що наш Патріарх був завжди бажаним гостем на філологічному факультеті Ужгородського університету. Зустріч із ним була святом.
Спробую поділитися враженнями про Василя Васильовича Німчука – видатну постать у мовознавчій науці, Людину з великої букви, патріота України. Мабуть, немає в Україні філолога-україніста, який би не знав Василя Васильовича або принаймні не чув про нього.
Точкою відліку є далекий 1986 рік. Саме тоді, закінчивши філологічний факультет Ужгородського державного університету, я вступав до аспірантури Інституту мовознавства імені О.О. Потебні АН УРСР і безпосередньо познайомився з Василем Васильовичем уже після іспиту зі спеціальності «українська мова». Наш Метр був у складі екзаменаційної комісії, яка відбирала до аспірантури абітурієнтів – представників різних регіонів України. Приємно, що мій реферат (до речі, рецензію писав Василь Васильович) і відповідь на іспиті оцінено на «відмінно». Крім усього, нагадаю й про те, що В. В. Німчук був моїм опонентом під час захисту кандидатської дисертації в 1996 році, що відігравало та й відіграє надзвичайно важливу роль у моїй долі. Запам’яталося, як він мене підтримував, уселяв надію, оптимізм, про що свідчить, крім іншого, відгук про дисертацію. Цей чоловік знав не тільки мене, а й мою сім’ю, зокрема й покійну дружину Іру, з якою неодноразово розмовляв, пропонуючи їй писати навіть кандидатську дисертацію.
Ми з Василем Васильовичем час від часу зустрічалися в Києві, Ужгороді, Довгому. Буваючи в Києві, як правило, я заходив у відділ історії української мови, щоб поспілкуватися з цією Людиною, дізнатися про наукові здобутки відділу й Інституту в цілому, придбати дуже потрібні для мене наукові видання. Зустріч із Василем Васильовичем була завжди теплою, приємною, бажаною… Будучи відомим ученим, членом-кореспондентом НАНУ, знаним в Україні й за її межами, він розмовляв зі мною, як правило, діалектом, «по-нашому» (точніше, як зазначено в одній з його статей, «рідним верхньонадборжавським (північномарамороським) говором»). Цінною є думка вченого про те, що «власне любов до рідної, національної мови й починається з любові до рідної говірки». Частково й під його впливом я закликаю студентів не цуратися своєї говірки, свого діалекту навіть під час розмови на перерві. Спілкування з Василем Васильовичем на будь-які теми, зокрема й наукові, було щирим, вільним, приємним, природним. Він був дуже цікавим співрозмовником, умів жартувати. Про близькість наших стосунків свідчить і те, що я побував у гостях у Василя Васильовича і його славної родини в Довгому, а він – у мене в Ужгороді. Наш Учитель не був зарозумілим, розмовляв зі мною як рівний з рівним, хоч досягнув висот (у доброму смислі цього слова), прекрасно знав, що його глибоко шанують у науково-освітніх колах. Не знаю, чи про це варто згадувати, але цьому чоловікові, як і мені, подобалося домашнє червоне вино.
Очевидним є факт, що його слово було (і залишається!) надзвичайно авторитетним, вагомим у науці, особливо в історії української мови й українського мовознавства та діалектології. У своїх дослідженнях Василь Васильович охоплював широке коло наукових проблем. Він був висококваліфікованим, вдумливим, відповідальним, ретельним, скрупульозним дослідником, про що свідчить низка його наукових праць, які є помітним внеском у мовознавство, навіть культурологію. Коли читаєш його працю, складається враження, що після неї майже неможливо сказати щось нове про досліджувану проблему. Завдяки викладачам філологічного факультету й Василеві Васильовичу я багато дізнався, починаючи зі студентських років, про українське мовознавство ХІV – ХVІІ ст., проблеми історії української мови, численні писемні пам’ятки і т. ін. Не можу не нагадати принаймні про неоціненні останні видання, до яких був причетний, поряд з іншими мовознавцями, і В.В. Німчук. Це, зокрема, «Євсевієві Євангеліє 1283 року» (К., 2001); «Матеріали до словника писемної та книжної української мови ХV – ХVIII ст.» (К.; Нью-Йорк, 2003. – Кн. 1 – 2) Є. Тимченка; «Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561): Дослідження. Транслітерований текст. Словопокажчик» (К., 2011); «Хрестоматія з історії української мови Х – ХІІІ ст.» (К.; Житомир, 2015); «Акти Полтавського полкового суду 1668 – 1740 рр.: Збірник актових документів» (К., 2017. – Кн. 1) тощо. Мені надзвичайно приємно, що Василь Васильович подарував мені декілька цінних книжок, серед яких і «Хрестоматія з історії української мови Х – ХІІІ ст.», на якій дарчий напис 31.01.2017.
Крім усього, в око впадає його поміркованість. Наприклад, розглядаючи періодизацію історії української мови, учений допускає наявність у VІІ/VІІІ – Х ст. прасхіднослов’янської мовної єдності з протоукраїнськими діалектами, незважаючи на те що з цією думкою далеко не всі погоджуються. Разом з тим він виділяє період під назвою «Давньоруськоукраїнська мова (ХІ – ХІІІ ст.)» [див.: Німчук В.В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української мови // Мовознавство. – 1998. – № 1. – С. 11 – 12]. До речі, про термін давньоруськоукраїнська мова й пов’язану з ним наукову проблему я вперше почув від Василя Васильовича в 90-х роках.
Характерно, що у своєму виступі 2013 року, під час презентації книжки Ганни Куземської «Якою мовою молилася давня Україна. Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів» (К., 2012), наш Метр, говорячи про уцерковлення української літературної мови, водночас пропонує зберігати традицію, тобто кілька разів на рік правити Божу Службу церковнослов’янською мовою. Варто нагадати також, що Василь Васильович часто відвідував греко-католицькі храми й знався на церковних піснеспівах, був активним вірником. Запам’яталося мені 350-річчя Ужгородської унії, яке Греко-католицька церква святкувала у квітні 1996 року. На подвір’ї Ужгородського замку проходило Богослужіння, на якому мені випала честь бути разом з Василем Васильовичем. Святкування унії було прекрасним, божественним… У зв’язку зі славним ювілеєм унії в Ужгороді відбулася Міжнародна наукова конференція, де з цікавою та змістовною доповіддю виступив і наш Метр. Серед присутніх на конференції я бачив і духовних осіб із Ватикану.
На завершення хочу підкреслити, що, за моїм спостереженням, Василь Васильович надзвичайно вдало поєднував принциповість із людяністю; інтелігентність із простотою, причому помірною простотою. Думаю, це дуже важливий штрих, що характеризує нашого Вчителя. Одного разу він сам повів: «Я справді дуже люблю щирість, правду, людяність…». На жаль, небагато людей, які, досягнувши певних висот, зберігають людську безпосередність…
Михайло Кондор
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Ужгородського національного університету
