1999 року Василь Німчук приїхав до Відня, щоб узяти участь у конференції «Die Ukraine im internationalen Kontext» («Україна в міжнародному контексті»), яку організували тодішні віденські україністи-філологи Юліане Бестерс-Дільґер, Стефан Симонек і я. Я пригадую, що, маючи тоді 30 років, я дуже здивувався, що вчений такого формату, як Василь Німчук, міг бути такою людяною людиною. До мене, тоді ще молодого доктора габілітованого, він ставився з повагою, навіть дружелюбно.
Це одна з причин, чому я завжди щиро тішився, коли його згодом бачив на різних конференціях і зустрічах в Австрії, у Німеччині, в Угорщині та в Україні. Приємна й мудра людина, з гумором – таким був Василь Німчук, справжній авторитет у галузі україністики, який навіть за радянських часів завжди залишався вченим із хребтом.
Василь Німчук твердо обстоював певні позиції, як-от на конференції в угорському місті Ньїредьгаза, на якій він переконливо показав деяким войовничим представникам русинства, що їхні намагання безперспективні. Водночас він любив жартувати й співати. Зокрема я пригадую, як ми колись поверталися додому після прийняття в українському посольстві в Австрії.
На початку 2000-х років ми з Василем Німчуком працювали над дворічним австрійсько-українським проектом. Уся історія почалася з того, що під час відвідин Василя Німчука до Відня ми подумали, яка це могла би бути тема. В один день ми з бібліотеки їхали віденським трамваєм, коли я зненацька побачив філіал австрійської мережі «BIPA» (читається як «БІПА»). Розмовляючи українською, я чомусь перечитав напис українською, і ми дійшли висновку, що варто присвятити наш проект дослідженню теми «Das Ukrainische als Kirchensprache – Українська мова в церквах». З віденського боку в проекті брали участь професор Юліане Бестерс-Дільґер, молода аспірантка Мануєла Бухмайєр (тепер Міклас) і я, з українського – професор Василь Німчук і його аспірантка Наталія Пуряєва. Проект виявився доволі успішним, ми оприлюднили збірку статей. Для мого особистого досвіду в галузі міжнародної співпраці цей проект, до речі, означив дуже багато, тому я й досі вдячний Василю Німчукові.
Доля вирішила, що в рамках цього проекту колись віденська група опинилася в Києві якраз тоді, коли Василь Німчук відсвяткував свій 70-й день народження. Я із задоволенням пригадую такий епізод: ми сиділи в кафе й розмовляли, коли раптом зʼявилися біля нас роми із Закарпаття. На мій подив, Василь Німчук із цього дуже зрадів. Лише тоді я зрозумів, що Василь Німчук був із Закарпаття, і що він, переконаний український патріот, дуже повʼязаний із цією своєю малою батьківщиною.
Через кілька років після закінчення нашого проекту я нарешті також зрозумів, що зацікавленість релігією у Василя Німчука не обмежувалася науковими вимірами. Це було тоді, коли на одній із ньїредьгазьких конференцій Василь Німчук, маючи тоді вже понад 75 років, упродовж свого короткого перебування в Угорщині ще й самотужки поїхав до паломницького містечка Марія Повч. Це було для нього дуже важливо.
Я кланяюся перед Василем Німчуком, великим філологом і чудовою людиною.
Хай Земля йому буде пухом!
Міхаель Мозер
професор слов’янського мовознавства Інституту славістики Віденського університету, Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті, Українського вільного університету в Мюнхені
