Через два роки професор Нiмчук був гостем нашої кафедри. Вiддiлення Українська мова та лiтература було вiдкрито в Сеґедi якраз 1993 року – таким чином, не беручи до уваги те, що у нас працював лектор української мови, вiн став першим нашим закордонним викладачем. Тема його лекцiї була, а це я пам’ятаю донинi, доля лiтери ґ протягом ХХ столiття.
У той час я працював над виданням тексту вищезгаданого рукопису i запросив його стати одним із рецензентів моєї майбутньої книжки. (Другим рецензентом був мiй професор Iмре Х. Тот, котрий i звернув мою увагу на цю важливу пам’ятку простої мови.) Професор Нiмчук не вiдмовився, навiть попросив мене надiслати йому повний авторський варiант запланованої книжки, щоб удома вiн змiг детально перевiрити стародавнiй текст, виправити в ньому мої помилки. Також вiн вiдкрив: «мiй» рукопис тотожний з тим Скотарським учительним євангелiєм, яке на той час вже було в науковому забуттi.
Невеликий колектив Сеґедського наукового унiверситету, який дбає про українську фiлологiю, починаючи з 1996 р., кожного третього року органiзує тут конференцiю, матерiали котрої друкуються послiдовно в черговому номерi перiодики Hungaro-Ruthenica. На своєму початку конференцiї мали суто вiтчизняний характер, бо на них збирались українiсти (iсторики, мовознавцi та лiтературознавцi) тiльки з Угорщини. Але в 2011 р. наш науковий захiд став мiжнародним: у його роботi взяли участь також i закордоннi гостi, а групу українських учeниx завжди очолював Василь Васильович. З цiкавою та ґрунтовною доповiддю вiн виступив i на конференцiї в 2014 р., але минулого року вже не наважився їхати в далеку подорож.
Iсторiя, яку я хочу розповiсти, вiдбулася в Сеґедi, десь на зламi тисячолiть. Того часу в Українi проводились гострi дискусiї про мову русинiв: чи вона є окремою схiднослов’янською мовою, чи частиною пiвденно-захiдного нарiччя української. В угорському науковому середовищі були присутнi прихильники обох теорiй, а сам я вважав i тепер вважаю це питання (тобто розрiзнення мови вiд дiалекту) не науковою, а, у першу чергу, полiтичною проблемою. Тому я завжди запрошував на нашi конференцiї науковцiв, незалежно вiд вживаної ними термiнологiї. Але у мене була така мрiя: хоча б раз у Сеґедi органiзувати окрему конференцiю, присвячену етнографiчному, культурному та мовному аспектам цiєї проблематики пiд назвою «Хто такi русини?».
Про це говорив я в ресторанi увечерi перед днем його вiд’їзду. Вiн несподiвано розсердився та пiдвищив голос. «Чому Ви хочете займатися такими справами? Який сенс може мати така конференцiя?», – спитав нервово. Я спробув зрозумiти його: у нього вiдповiдальна посада разом з низкою обов’язкiв, вiн не може дозволяти собi стiльки ж, скiльки я.
А наступного дня ми стояли на перонi сеґедського вокзалу i почали прощатися. «Пане Кочiше, – сказав вiн уже тихо та спокiйно, – органiзуйте-но ту конференцiю». Допитливiсть ученого здобула в нiм перемогу над обережнiстю керiвника академiчного iнституту…
З деяким сумом хочу ще додати: через тяжку хворобу мого колеги Iштвана Удварi та його смерть через декiлька рокiв пiсля вiдновленої вище розмови, наша конференцiя про русинiв так i не була проведена.
Мігай Кочіш
доктор філологічних наук, професор Сеґедського університету (Угорщина)
