Моє знайомство з незабутнім Василем Васильовичем Німчуком відбулося далекої осені 91-го року збіглого століття, коли почала навчатися в аспірантурі Інституту української мови Академії наук. Василь Васильович був моїм офіційним науковим керівником три роки і до останнього дня завжди уважним, доброзичливим, неймовірно делікатним науковим Порадником і Вчителем. Мені поталанило зростати професійно у світлі Його непідробної людяності та високої науки.
Пригадую першу зустріч – вступний іспит до аспірантури. Членами комісії були відомі мовознавці. І ми, вступники, сиділи з ними за одним довгим столом. Василь Васильович – навпроти. Відповіді слухав уважно, дивився пильно, але по-доброму, приязно, ледь-ледь усміхаючись. Згодом я переконалася, що то було його життєве кредо – підтримувати, підбадьорювати, допомагати.
Василь Васильович – мовознавець зі світовим ім’ям, наукова спадщина якого колосальна й багатогранна. Він був ученим-енциклопедистом, володів потужною науковою енергетикою, але умів так просто й доступно говорити про складне, так вести дискусії, що ми, аспіранти, не соромилися ставити запитання й показувати свою необізнаність. Коли ж помічав невпевненість, із гумором запитував: «Що вас бентежить?» І щиро сміявся.
Василь Васильович був мудрим і надзвичайно тактовним науковим керівником. Ніколи не критикував, схвалював ідеї, спрямовував до самостійного пошуку й становлення, не наполягав, а радив, як зробити краще. Водночас, попри м’якість інтонацій, застерігав від примітивізму, спонукав мислити нешаблонно й бути уважним до деталей. Пригадую, отримала завдання укласти список пам’яток, упорядкувати їх за періодами. Виконану роботу Василь Васильович прочитав дуже уважно, пояснив, що і чому зайве, підкреслив найвагоміше, розказав, як описувати матеріал і схвалив: «Працюйте!». Бувало й таке, що книги, яких не було в київських книгозбірнях, приносив із власної бібліотеки. Василь Васильович був дбайливим, толерантним і небагатослівним наставником. Кожне Його слово було зваженим, у манері спілкування домінувала стриманість. Було й трішки гумору, деколи іронії, але не дошкульної, а такої теплої, душевної.
Василь Васильович любив свою справу і власним прикладом навчав, як треба досліджувати мову, вивчати наукову літературу. Його праці є взірцем того, як ретельно опрацьовувати мовні факти, бути точним в аналізі, обґрунтовувати висновки. Перша книга, яку Він подарував («Давньоруська спадщина в лексиці української мови»), є моєю незмінною «лексичною енциклопедією від Учителя». Пильність у паспортизації кожної форми, розгорнутий аналіз досліджуваного явища, пошук причиново-наслідкових зв’язків, увага до динаміки в мові й хронологізації мовних змін, залучення говіркового й ономастичного матеріалу, повнота фактажу, наукова етика в цитуванні – це далеко не всі константи, дотримуватися яких Василь Васильович Німчук навчав своїх аспірантів.
Василь Васильович був уважним і зичливим до кожного. Із великою повагою і вдячністю розповідав про свого вчителя – Степана Пилиповича Бевзенка. Я бачила, як Він дбайливо опікувався Степаном Пилиповичем, коли той приходив до Інституту на захисти дисертацій.
Якось у розмові я побіжно згадала про одну минулу прикрість, та й забула, бо ж і не збиралася щось робити. Здавалося, що все марно. А Василь Васильович пам’ятав. І згодом, коли прийшла до Інституту, зустрів словами: «Я вже знаю, як усе владнати». Його поради були дуже слушними.
Василь Васильович був спраглий до спілкування не лише на теми наукові. Він дуже любив дітей, а вони тягнулися до нього. Моя малолітня донька була його співрозмовницею недовго, однак годі передати обшир її втіхи й безмір того тепла, із яким вона згадує Василя Васильовича. І не було такої зустрічі, щоб він не поцікавився, як вона зростає.
Сповнений добросердя, Василь Васильович був небайдужим. Він не прагнув допомогти, а допомагав тим, кому було нелегко. Навіть тваринам. Про це промовисто свідчать його вчинки. У скрутні 90-ті в переході біля метро завжди сиділи старенькі жінки, біля яких тулилися тварини, кимось покинуті, а ними підібрані й доглянуті. Вони просили про поміч. Сповнений благості, чуйний Василь Васильович допомагав їм не лише матеріально, але й знаходив для них добре слово. І казав: «Я їх дуже поважаю. Люди, які люблять тварин, – добрі люди. Їх треба підтримувати».
Василь Васильович любив людей, і красу, і квіти. Спогадом аспірантських років є розквітлі взимку цикламени, які Василь Васильович купував у квітковому магазині неподалік від Інституту, приносив у 704 кімнату і дбайливо доглядав.
Василь Васильович Німчук був видатним Ученим і прекрасною Людиною. Він був великим Учителем, який надихав на працю словом, наповненим глибоким науковим змістом, термінологічно містким і водночас зрозумілим, доступним. Його науковий спадок – скарб для лінгвістики. Його людяність, справжня інтелігентність, гідність – приклад для тих, хто був щасливий спілкуватися з Ним.
Лілія Костич
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
