Ужгородський національний університет нагородив Василя Васильовича почесним званням заслуженого професора УжНУ. І було за що. Василь Німчук дуже любив Україну. Водночас він дуже переймався усім тим, що стосувалося рідної говірки, рідною краю, де він народився, виріс, отримав освіту, написав кандидатську дисертацію. Звідси він пішов у великий світ мовознавчої науки, осягнувши її вершини. Був закоханий у рідну говірку. Земляків, які зустрічалися з ним у Києві, завжди просив: «Говоріть зі мною по-нашому».
Він часто приїздив до Ужгорода, був членом спеціалізованої вченої ради із захисту докторських і кандидатських дисертацій в УжНУ, виступив офіційним опонентом на захистах дисертацій багатьох випускників нашого університету. При цьому він був доброзичливим і водночас дуже вимогливим, висловлював дисертантам масу критичних, але справедливих зауважень.
Народився В.В.Німчук 6 липня 1933 року в мальовничому гірському селі Довгому, що на Іршавщині. У нелегкі часи довелося йому здобувати освіту й утверджуватися в житті, але неабиякі природжені здібності, надзвичайна наполегливість, працелюбність і працездатність, прекрасні людські якості допомогли йому досягти таких успіхів, про які сільському хлопчині із селянської родини, може, й не мріялося. Осягати вершини у мовознавчій науці допомагали йому не тільки наукова ерудиція, але й особливе, рідкісне чуття мови і величезна любов до рідного слова. У колі фахівців, які добре знали Василя Васильовича, можна почути, що він – мовознавець від Бога.
Протягом 1950 – 1955 рр. В.Німчук навчається в Ужгородському університеті, який закінчує з відзнакою, а далі продовжує навчання в аспірантурі на кафедрі української мови під керівництвом мудрого, вимогливого й водночас надзвичайно доброзичливого наставника, відомого мовознавця, завідувача кафедри, напрочуд толерантної людини Степана Пилиповича Бевзенка. 1958 року, як здібна до науки молода людина, Василь Німчук прийнятий на роботу до академічного Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні в Києві. З цього часу доля поєднала його з академічною наукою на все життя. Тут він захищає кандидатську й докторську дисертації, проходить шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача відділу, директора Інституту української мови НАН України.
В.Німчук був ґрунтовним і різнобічним лінгвістом, проте найбільших успіхів досяг у таких галузях, як діалектологія, історія, лексикографія української мови, історія української літературної мови (зокрема й правопису) та українського мовознавства, функціонування української мови як конфесійної, ономастика, славістика (зокрема дослідження пам’яток старослов’янської мови, зв’язків української мови з південнослов’янськими тощо). Ці галузі тепер уже не мисляться по-справжньому без постаті В.Німчука.
Василь Васильович опублікував близько 500 наукових праць, серед яких понад два десятки книжок, із них одинадцять написані ним одноосібно. В.Німчук здійснив величезну редакторську роботу (відповідальний редактор 60 наукових праць, член редколегій 35 наукових видань, засновник і незмінний редактор протягом 2001—2017 рр. науково-теоретичного журналу Інституту української мови НАН України «Українська мова»). Зважаючи на обсяг і наукове значення зробленого, про таких учених образно, можливо, дещо гіперболічно, але загалом справедливо кажуть, що ця людина зробила стільки, скільки цілий відділ академічного інституту чи навіть весь інститут.
Розпочав майбутній учений свій шлях у велику науку працею «Словотвір іменних частин мови в закарпатських верхньонадборжавських говірках», яку 1962 року успішно захистив як кандидатську дисертацію. Це було перше ґрунтовне дослідження діалектного словотвору в українському мовознавстві. Воно базувалося на багатому, значною мірою вперше введеному в науковий обіг фактичному матеріалі, який сам автор зібрав у польових умовах у восьми населених пунктах, розташованих у верхній течії річки Боржави. Говірки цієї території вважаються старожитніми, тому вивчення їх дуже важливе для мовознавчої науки. Уже в цій своїй першій значній за обсягом праці В.В.Німчук виявив глибоке проникнення в суть досліджуваних явищ, що дозволило йому зробити ряд важливих висновків, узагальнень, спостережень. Найголовніший його висновок полягає в тому, що, незважаючи на багатовікову відірваність Закарпаття від інших українських земель, «система словотвору закарпатських говірок … в усіх суттєвих рисах збігається із системою словотвору інших українських говірок та літературної мови» (Автореферат кандидатської дисертації, с. 11). У той же час він виявляє на словотвірному рівні ряд специфічних ознак досліджуваних ним говірок. Це дериватологічне дослідження автор здійснює на загальноукраїнському тлі, використовуючи також дані українських прикарпатських говірок, словацької, польської, південнослов’янських, угорської, румунської мов, що дозволило йому зробити цікаві спостереження, зокрема й діахронічного характеру. Результати дисертації опубліковані в понад десяти статтях, що появилися переважно в авторитетних у наукових колах «Наукових записках» Ужгородського університету, частково в київських академічних виданнях.
Хоча в наступні роки В.Німчукові довелося багато працювати в інших мовознавчих галузях, проте, зробивши перші солідні кроки в науці саме в ділянці діалектології, він до останніх років постійно звертається до неї, — пишучи чи то про наукову спадщину Ю.Гуци (Венеліна), О.Духновича, М.Грицака та ін., чи то про зв’язки закарпатського говірок з південнослов’янськими мовами, чи то про переклади Святого Письма українською мовою, чи то про український діалектогенезис, закарпатський говір у спеціальних діалектологічних працях тощо. Протягом усього свого свідомого життя Василь Васильович був безмежно закоханий у рідну говірку. Різним питанням діалектного мовлення він присвятив чимало праць. Уже класичними (без перебільшення) стали його публікації з діалектного словотвору.
Останніми роками Василь Васильович дуже переймався створенням Товариства шанувальників і захисників говорів української мови. Він написав статут, організував обговорення його в різних наукових осередках, зокрема й в УжНУ з власною присутністю, опублікував його у журналі «Українська мова». Товариство було зареєстроване і почало діяти. Доброю пам’яттю про Василя Васильовича було би те, аби це товариство активно працювало і примножувало діалектологічні здобутки.
Подібно до славетного О.О.Потебні, який образно називав діалектологію та історію мови рідними сестрами, а також свого вчителя С.П.Бевзенка В.Німчук не мислив собі вивчення історії мови без діалектних фактів і, навпаки, спостерігаючи над діалектними явищами, намагався збагнути їх в історичному розвитку, в діахронії. В цьому можна легко переконатися, читаючи написане ним у частинах «Морфологія», «Синтаксис», «Лексика і фразеологія» чотиритомної академічної «Історії української мови» (К., 1970 – 1983), у виконаній ним одноосібно монографії «Давньоруська спадщина в лексиці української мови» (К., 1992) та ін.
В.Німчук підготував до видання з великими й докладними передмовами такі унікальної вартості пам’ятки української мови, як словники П.Беринди (1961), Л.Зизанія (1964), П.Білецького-Носенка (1966), Є.Славинецького, А.Корецького-Сатановського (1973) та ін., граматики М.Смотрицького (1979), Л.Зизанія (1980), у співавторстві видав збірники пам’яток староукраїнської писемності «Ділова мова Волині і Наддніпрянщини ХVII ст.» (1981), «Книга Київського підкоморського суду (1584 – 1644)» (1991), «Актова книга Житомирського гродського уряду 1605 року» (1998), «Ключ царства небесного» Г.Смотрицького (2005). Разом з Г.Лисою опублікував дуже потрібні дослідникам рукописні «Матеріали до словника писемної та книжної української мови ХІV – ХVII ст.» в двох книгах Є.Тимченка (2002 – 2003), які протягом багатьох десятиліть були доступні обмеженому колу мовознавців. Слід підкреслити, що видання пам’яток писемності – дуже кваліфікована, копітка й виснажлива праця, але без неї мовознавча (історична та інша) наука не може обійтися, адже в науковий обіг уводиться новий фактаж. Тому зараз без виданих В.Німчуком пам’яток не обходиться практично жоден кваліфікований дослідник української мови. Цінним для науки є здійснене мовознавцем у 1983 році вперше факсимільне видання текстів «Київських глаголичних листків» — найдавнішої пам’ятки старослов’янської мови (рукопис Х — поч. ХІ ст.), що дійшла до нас в оригіналі (на пергаменті) і зараз зберігається у Відділі рукописів ЦНБ НАН України ім. В.Вернадського. До цього видання В.Німчук додав окремою книжкою докладне, глибоке дослідження пам’ятки із застосуванням спектрального аналізу тексту, що дозволило йому підтвердити автентичність пам’ятки і спростувати думку знаного в світі австрійського славіста Й.Гамма, який сумнівався в тому, що це рукопис ІХ, Х або ХІ ст. На працю В.Німчука появилися схвальні відгуки ряду відомих лінгвістів.
Ґрунтовне вивчення словників староукраїнської мови і підготовка їх до друку стали основою його солідної монографії «Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською» (К., 1980). Через рік на цю тему Василь Васильович захищає докторську дисертацію. Робота вченого високо оцінена фахівцями і до сьогодні вважається найглибшою і найціннішою в цій галузі українського мовознавства. Так само дуже вагомою в науковому стосунку є монографія вченого «Мовознавство на Україні в ХIV—XVII ст.» (К., 1985), в основу якої лягли глибокі передмови до виданих ним граматик М.Смотрицького та Л.Зизанія. Є тут також докладний розділ про першу граматику української мови І.Ужевича, написану по-латині в першій половині ХVII ст., та розділи про інші граматики, знані на Україні в ті часи.
В.Німчук – співавтор багатотомного «Етимологічного словника української мови», автор багатьох статей у ряді енциклопедій, головний редактор заснованого ним же 2001 року академічного журналу «Українська мова», який міцно зарекомендував себе у мовознавчому середовищі ґрунтовними і цікавими публікаціями, що відзначаються актуальністю і науковою новизною. Чимало мовознавець зробив у галузі ономастики, зокрема вважається одним із засновників Української ономастичної комісії, брав участь у впорядкуванні української ономастичної термінології, порушував важливі питання ономастики у ряді праць, є співавтором великого «Словника гідронімів України» (К., 1972), зокрема повністю уклав ту частину його реєстру, що стосується гідронімікону басейну Тиси. Останнім часом працював над словником боржавських говірок. Він мені говорив, що його словник буде більшим за мій, і, треба гадати, був би не менш цікавим і цінним своїм матеріалом. Шкода, що цю працю він не встиг завершити.
За що б не брався Василь Васильович, усе він робить дуже ґрунтовно і якісно, з найглибшим проникненням у суть досліджуваного питання. Чи не найавторитетніший мовознавець ХХ ст. Ю.Шевельов сказав про Василя Васильовича: «Німчукові важко заперечувати – він дуже точний». І це не перебільшення, а об’єктивна і влучна характеристика вченого.
Чимало сил і знань мовознавець віддав підготовці нового українського правопису, який би прийшов на зміну четвертому виданню 1993 року, обґрунтуванню назрілих змін у ньому, звільненню правопису від накинутих на нього колонізаторських пут, які стримують розвиток питомих рис української мови. Крім серії статей на цю тему, В.В.Німчук випустив монографію «Проблеми українського правопису в ХХ – початку ХХІ ст.» (2002). А перед тим 1999 року Інститут української мови НАН України видрукував проект нового правопису з докладною супровідною статтею Василя Васильовича і надіслав вишівським кафедрам української мови, редакціям засобів масової інформації, міністерствам, установам, організаціям. Проте консервативні сили за підтримки старої влади всіляко перешкоджали й продовжують перешкоджати прогресивним нововведенням, одним з найактивніших ініціаторів яких був В.Німчук. Згадуваний уже Ю.Шевельов, характеризуючи правописну діяльність Василя Васильовича, сказав, що правопис В.Німчука не ідеальний, але кращого поки що немає… 2004 року побачила світ чудова, обсягом 580 сторінок хрестоматія «Історія українського правопису ХVI—XX століття», яку упорядкували В.В.Німчук та Н.В.Пуряєва і яка може служити прекрасним навчальним посібником для студентів-філологів, цінним джерелом для викладачів, науковців і всіх тих, хто цікавиться українським правописом, його історією. Викликають інтерес подані тут правописні системи закарпатців А.Волошина та І.Гарайди. А розпочинається хрестоматія докладним «Переднім словом» В.Німчука (с. 5—26).
Василь Німчук був серед перших українських мовознавців, хто активно розробляє проблему української мови як мови Святого Письма. Ось лише деякі його праці з цієї проблематики: «Конфесійне питання і українська мова кінця ХVI — початку XVII століть» (1996), «Молитви наша не презри: Проблеми богослужбової мови» (1997), «Уцерковлення новоукраїнської літературної мови (Православ’я)» (1998), «Іван Полюй — перший перекладач молитов сучасною українською мовою» (2000), «Українська мова в християнських храмах» (2000), «Християнство й українська мова» (2001), «Сто літ першому повному перекладові Біблії українською мовою» (2004) та ін.
Василь Васильович був дуже щирою, доброзичливою, доступною людиною, щедро ділився своїми думками, цікавими спостереженнями над мовними явищами з колегами, у нього завжди могли отримати корисні поради докторанти, аспіранти, молоді вчені. Він був надзвичайно толерантним співрозмовником, проте непоступливим у принципових речах. Він дуже любив пісню і гарно співав, причому не тільки українські пісні, але й інших народів. Текстів пам’ятав силу-силенну. Бог дарував йому незвичайну пам’ять, яка не підводила його до останніх днів. Мені особисто довелося бути свідком того, коли в одному багатомовному товаристві один серб почав співати сербську пісню. Василь Васильович швидко підхопив, але десь після десятого куплета серб замовк, а В.Німчук ще з десяток куплетів цього твору по-сербськи проспівав уже сам. Усі присутні були в захопленні.
26 листопада 2017 року Василь Васильович Німчук відійшов у вічність, але не хочеться вірити, що його вже немає серед нас, його щирих шанувальників, котрі завжди були раді спілкуванню з ним, глибоким, потужним фахівцем у галузі мовознавства, мудрим порадником, щирою, толерантною, доброзичливою людиною. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, до останнього часу він був у постійному русі, брав участь у всіх важливих наукових форумах як в Україні, так і далеко за її межами. Досить часто і дуже радо бував в Ужгороді, зокрема на філологічному факультеті Ужгородського національного уніерситету. Останнього разу він зустрічався з викладачами і студентами факультету весною 2017 р. Його виступ дуже схвилював присутніх. Тоді навіть ніхто й подумати не міг, що через півроку його не стане.
Іван Сабадош
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Ужгородського національного університету
