Наша памʼять вибіркова –
щось назавжди збереже,
щось минуло – і ніколи
не згадається уже…
Суто фахова бесіда, довша й предметніша, відбулася пізніше, у «Ґражді», на Волошина, 8, куди в контексті якоїсь наукової оказії в Ужгороді навідалися ті ж Олекса Мишанич і Василь Німчук.
На цей раз я був у значно вигіднішій позиції, уже не як молодий літератор, а як поважний видавець. Поважність забезпечили мені Йосип Дзендзелівський, Юрій Сак та Яків Штернберг. Звичайно, я не проминув нагоди козирнути, бо предметом було свіженьке видання унікальної мовознавчої праці Василя Довговича «Про слова, які звучанням або ж і значенням подібні в угорській та руській мовах» у книзі згаданих співавторів «Василь Довгович – зачинатель досліджень угорсько-українських та угорсько-російських лексичних сходжень». І для Василя Німчука, і для Олекси Мишанича Василь Довгович промовляв значуще.
А до того я мав про запас ще пару ефектних аргументів. Йдеться про видання матеріалів ювілейної конференції «Академік Василь Довгович з точки зору прочитання», яку 30 березня 2003 року провів Науково-мистецький клуб ім. Василя Довговича на базі видавництва «Ґражда» за активної участі Йосипа Дзендзелівського й інших науковців УжНУ. А ще хоч і скромненьке, але принципово важливе видання праці Довговича «Зауваження до етнографії як до науки» у двох мовах з примітками та додатком життєпису-некролога з-під пера Ференца Толді, який, до речі, послідовно наголошував на руськості Довговича.
Що найбільше заінтригувало наших гостей, то це ксерокопії рукописних і публікованих праць Василя Довговича з архіву Угорської академії наук у Будапешті. А були там і мовознавчі праці, про які до цього часу «хлопці» лише чули. Тому гортали папери А-3 формату з неприхованим трепетом, що й не дивно.
Цілковитою несподіванкою для них було й те, що переклади українською здійснила, смію сказати, наша вихованка, недавня випускниця УжНУ, але вже громадянка Угорщини Наталка Імре-Коляджин, а розшифруванням та компʼютерним набором зайнята тут і тепер її мама, Дьонді Олександрівна Коляджин, наша штатна працівниця, яку я їм і відрекомендував.
З Олексою Мишаничем спілкувалися ми більше й ближче, то ж із його обличчя я виразно прочитував вдоволення й щопту гордості, бо це все ж і його заслугами наше бідове видавництво бралося до таких надскладних справ. Згадали, звичайно, 10-й том «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику», Івана Мацинського, окреслили коло проблемних моментів щодо вміщених там перекладів «Поемати…» Довговича тощо. Я ж, ніби між іншим, озвучив новий окремий наш проект «Аґнеш Візер», до реалізації якого залучена та ж Наталка Коляджин, яка зробила блискучий підрядник поетичних текстів Довговича з варіантами й семантичними гніздами чи не на кожне слово, а дати цьому мистецький лад візьметься Петро Скунць. Це мало ефект.
Німчука неймовірно вразив факт перекладу й перечитання праць Довговича, і він з перших уст почув фаховий коментар Дьонді Олександрівни і щодо мови оригіналів, і щодо проблем перекладу.
За цієї нагоди ми натхненно накреслювали плани тіснішої співпраці, в потребі якої ні в кого з нас не виникало сумнівів.
Не все так сталося…
Як знаю, в подальшому професійна стежка привела таки Василя Німчука до Наталки Імре-Коляджин у Будапешт.
Це, так би мовити, з навколонаукових спогадів.
Є ще й просто житейські.
Прекрасні сюжети зі студентської біографії донині береже в памʼяті ветеран освітянської й педагогічної справи на Закарпатті, велика шанувальниця наших достойників, неперевершена патріотка краю Марія Федорівна Опаленик. І хоча Петро Скунць завжди був і є для неї на передньому плані, згадка далеких юнацьких років, зворушлива й емоційно виповнена, бо там у центрі постає образ неймовірно симпатичного, здібного й перспективного студента Василька Німчука, задля світлої наукової долі якого безоглядно жертвувала і почуттями, і власними дослідницькими потенціями, й амбіціями. Є це все, так знаю, списане нею на папері, тож утримаюся від сторонніх переказів.
Мав за приємність долучитися до вшанування ювілею Василя Німчука на сторінках «Екзилю» й дуже шкодую, що не стався його «візит» у «Ґражду» на Орлину, 1, хоча попередньо й був проанонсований. Усе ж у «Ґражді» Василь Німчук залишається своїм. Було приємно вислуховувати від Володимира Кришеника про інтерес Німчука до його книги «Наздоганяючи минуле», зацікавлене спілкування чи не до останніх днів, зʼясування окремих сторінок минувшини тощо.
Наздоганяючи минуле, ми ще не раз перетнемося з нашим великим сучасником.
І це добре.
Іван Ребрик
письменник, видавець, директор видавництва «Ґражда»
