Василь Васильович Німчук – світла людина, інтелектуал, володів понад десятьма мовами, з великим почуттям гумору. До нього тягнулися колеги, молоді науковці, бо з ним було легко, спокійно. Спілкуючись із Василем Васильовичем, зовсім не відчував різницю у 20 років. У 2001 році, на молебні на честь приїзду Папи Римського Іоанна Павла ІІ, він мені каже: «Иване батечків, у тебе є цируска?». Я йому даю ручку, він витягує маленький блокнотик і щось, час від часу, туди записує. Мене цікавило, що він туди записував, бо часто він це робив у моїй присутности. «Иване, я записуу за тобов наші слова, які я уже давно ни чув. Ты говориш так, як у Довгому говорили в 50-60 годах». Мене це здивувало, тому, що я знав, що він досліджує історію слов’янських мов, а нашу мову в Україні вважають діалектом. Але його весь час тягнуло до закарпатських людей – не тільки до тих, що постійно мешкають у Києві. Йдучи із служби Божої, він міг сказати: «Иванку, давай завернеме до Михайлівського та поговориме там из нашими». Він знав, коло якої церкви які цигани сидять. З одними він говорив по-довжанськи, з другими по-волоськи, або по-румунськи, з третіми по-мадярськи. Хоч вони видурювали від нього великі гроші, він сяяв від щастя, що може з ними поговорити автентично. Мови для нього були, як допінг. Він у них купався. «Иване, кить ись ни занятый, стрітимеся (там-то, товды-то), уп’єме по і-кавилю, поговориме». Ми з ним говорили шістьма мовами (крім української, російської та по-нашому), і він, і я дещо забували, бо розмовної практики не було, радів, як дитина, що вдалося згадати те, що давно забулося. Він дуже часто розповідав про свого батька, його друзів, своїх хрещених, як ходив до них колядувати… Він був не тільки чудовим побутовим розповідачем, але й уважним слухачем. Якось мені здалося, що він мене не слухає, і я умисно почав говорити нісенітницю, він, не змінюючи виразу обличчя: «Иване, ни бреши».
Коли я їздив у ту чи иншу країну викладати, в кожному університеті у нього були знайомі-колеги. Багатьом він передавав наукові матеріали і завжди складав список книжок, які я можу для нього знайти в тій чи иншій країні.
На зламі історії України в Інституті мовознавства, де Василь Васильович працював провідним науковим співробітником, уже в статусі члена-кореспондента НАН України, стався розкол на українських та радянських україністів. Очолювали «українських україністів» професори, членкори І. Вихованець та В. Німчук, професорка К. Городенська. Василя Васильовича на дві каденції обирали директором новоствореного Інституту української мови НАН України. Звичайно, адміністратор-менеджер із нього був слабий: «Иване, исе ни моє. Но я не міг уддати институт маскалям». До чести Василя Васильовича, він підібрав команду, яка зналася на управлінні людьми, не цурався запитати, попросити консультацію у фахівця.
Як директора інституту його запрошували на наукові конференції та инші заходи в регіони України, де часто доводилося не планово виступати перед аудиторією. Оратор-імпровізатор із нього був кепський: «Иване, я знау, ош у мене «єдна думка б’є у пысок другу», бо у голові інформації много и всьо нарас хочу йим уповісти, а нарасся не получат». Я не фахівець із філології, але, слухаючи або читаючи підготовлені ним тези виступу, доповіді, статті, нариси та наукові роботи, відчуваєш, що все вивірено, нічого зайвого, одна теза випливала з иншої, грамотно скомпонований текст, усе зрозуміло навіть мені. Василь Васильович був не публічним, а «кабінетним ученим», який «перелопачував» великий пласт літератури та наукових робіт, щоб зробити свою родзинку. І всі його роботи є дійсно науковими родзинкам-відкриттями. Василя Васильовича називали батьком українського правопису. Завдяки йому та його команді українці повернули собі українські слова та букви, що збагатили сучасну українську мову, багато в чому прибрали зросійщення.
Василь Васильович дорожив часом. Не любив їздити на пустопорожні заходи. Практично щоденно з четвертої до восьмої ранку він працював за компутером (освоїв його як «зручну друкарську машинку» в кінці 90-х), потім робота в інституті, а увечері обов’язкове ознайомлення з роботами инших авторів. Науковим керівником він був неординарним. Він допомагав скласти список джерел до теми дисертації, порадити, де це можна знайти, а все инше аспірант/докторант робив сам. У нього було терпіння повертати на переробляння перевірені ним роботи із зауваженнями декілька разів. Він сам ніколи не писав/переписував їхні роботи, як це робить багато з нас. Таким чином він виробляв у своїх підопічних свій стиль письма, почерк майбутнього науковця. Багатьом може здатися, що він був скупим на допомогу, але він ніколи не обіцяв того, що не в стані виконати. Будучи вхожим у вищі наукові кола, він відстоював інтереси молодих учених, допомагав подолати бюрократичні перепони, зокрема, без мого відома, прискорив нострифікацію моєї докторської дисертації в Україні.
Науковий здобуток доктора філологічних наук, професора, члена-кореспондента НАН України Василя Васильовича Німчука оцінять фахівці. Він залишив багато рукописів, які потрібно систематизувати, знайти кошти та видати. Зараз головне, щоб ці матеріали не пропали безслідно.
Особливий пієтет у Василя Васильовича був до нашого села. Усі відпустки, релігійні свята він проводив у Довгому. Психологічна атмосфера, повітря, сусіди – усе стимулювало та надихало його на творчість. Він мав світлі дитячі спогади про життя в селі до та під час війни, навчання в школі, дружба з «тОкарями», неймовірно талановиті люди – усе це тягло його в наше село. У Довгому він був сам собою, простим, доступним Василем Кримінчиним.
Мільйони українців будуть із вдячністю згадувати його ім’я багато десятиліть.
Вічна пам’ять, блаженний спокій Вам, Василю Васильовичу.
Іван Панич
доктор економічних наук, професор; запрошений професор у вишах Хорватії, Угорщини
