Ірина Гнатюк. Гордість і слава української мовознавчої науки

Неначе серця щемний стук –
Василь Васильович Німчук…

Спілкування з Василем Васильовичем Німчуком упродовж тривалого часу було для мене справжнім дарунком долі. Коли життєва дорога в далекому 1978 році пролягла до Інституту мовознавства імені О.О. Потебні Академії наук України, я знала, що там працює багато провідних українських учених, авторів академічних курсів сучасної української літературної мови, історії української мови, вишівських підручників, словників. І цих людей, живих наших класиків, можна буде побачити, почути! Більшого щастя для себе я й не уявляла! Саме в цей час активно публікувалися видання серії «Пам’ятки української мови»: наші перші лексикони Лаврентія Зизанія, Памва Беринди, Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, П. Білецького-Носенка, граматики Мелетія Смотрицького, того ж Лаврентія Зизанія та Івана Ужевича, українські грамоти й інші пам’ятки ділового стилю. Більшість текстів цих праць і ґрунтовні, надзвичайно цікаві вступні статті до них готував уже тоді легендарний подвижник, відомий історик української мови Василь Васильович Німчук.
П. І. Білоусенко, І.С. Гнатюк, В.В. Німчук, С. О. Каленик після захисту її кандидатської дисертації. 2007 р.

Запам’яталися не стільки перші зустрічі, скільки відгуки колег про талановитого і дуже перспективного вченого, неординарну людину. Особливо нас, аспірантів, надихали розповіді про працездатність і працелюбність Василя Васильовича. Робота настільки його захоплювала, що, сівши вдома звечора, після роботи, за робочий стіл, міг незчутися, як за вікном починало сіріти, починався новий день! Усі в Інституті знали, що старослов’янські тексти Василь Васильович читає легко, без жодних зусиль, читає, як співає! Часто доводилося бачити В. В. Німчука в академічній науковій бібліотеці імені В.І. Вернадського, яка в ті часи розташовувалася по вул. Володимирській, поруч із Шевченковим парком, червоним та жовтим корпусами Київського університету імені Тараса Шевченка. Приємно було спостерігати, що Василя Васильовича знають, шанують і працівники бібліотеки, й відвідувачі. Багато хто звертався до нього з якимсь питанням, велися зацікавлені бесіди, а вже на кого з молодих він звертав свою увагу – у того й крила виростали від щастя: кожна розмова з ним надихала, настанови щодо наукової праці лягали на душу, а лагідний погляд карих очей, м’яка мова, жартівливе, завжди доброзичливе слово проникали глибоко в серце! Мене, волинянку, Василь Васильович зобов’язував поїхати до Дерманя й уклонитися прахові Мелетія Смотрицького. І сьогодні, з висоти років і літ, це прохання звучить як заповіт, бо й досі не пощастило побувати в Дермані…

Зринає в пам’яті й захист Василем Васильовичем докторської дисертації в 1981 році. Актова зала на сьомому поверсі заповнена вщерть. Дисертант серйозний, зосереджений, з глибоким усвідомленням вагомості, непроминущості того, що відбувається. У залі панувала атмосфера свята, свята всього колективу, всієї мовознавчої спільноти! Це було утвердження нового важливого напряму українського мовознавства – історичної лексикографії. Виступ, відповіді, коментарі – усе було взірцевим, глибоко зваженим й осмисленим. Думки, міркування, аргументи лягали наче цеглинки у підмурівок будови, було відчуття, що закладаються підвалини нового наукового напряму – теоретичної лексикографії, яку довгий час вважали суто прикладною галуззю.

Василь Васильович завжди з великим пієтетом ставився до лексикографів. Адже працюючи над багатотомними академічними словниками, вони не знаходили часу для узагальнення теоретичних напрацювань. Тому кандидатські дисертації захищали в 50-літньому віці, коли їхні ровесники з інших відділів уже ставали докторами наук. Василь Васильович приходив на всі захисти кандидатських дисертацій лексикографів, завжди брав участь в обговоренні робіт, підтримував, наголошував на важливості таких досліджень. Для багатьох така підтримка відомого вченого була справжнім благословенням.

Школою людяності й відданості улюбленій справі були для мене й роки спільної праці в дирекції Інституту української мови НАН України. На посаді директора провідної лінгвістичної установи України засвітився організаторський хист Василя Васильовича. Він в усі часи був душею колективу, визнаним його лідером, а з 1998 року очолив Інститут уже як найавторитетніший україніст сучасності. Найголовнішою рисою В. В.Німчука-адміністратора було щире вболівання за долю української лінгвістичної науки, намагання зберегти наукові напрями у форматі відділів Інституту: недопустимим було закриття чи об’єднання відділів, оскільки це означало б, на його глибоке переконання, згортання відповідних напрямів досліджень. Запорукою успішної праці вважав творчу, доброзичливу атмосферу в колективі, створення належних умов як для наукової молоді, так і для ветеранів Інституту, аби забезпечити наступність, естафету наукових традицій і поколінь. Відчував відповідальність перед колегами: «Я завжди пам’ятаю, що за мною стоять люди, Інститут, тому всі мої дії, вчинки й слова – від їхнього імені, якби я відповідав лише за себе, то, можливо, в певних ситуаціях поводився б інакше».

Ірина Гнатюк
кандидат філологічних наук, доцент, старший науковий співробітник, завідувач відділу лексикології та лексикографії (2005 – 2016), заступник директора з наукової роботи Інституту української мови НАН України (2005 – 2013)

Відеоспогади про Василя Німчука

Цей текст було надруковано в книзі “Професор Василь Німчук у спогадах сучасників” (Ужгород, 2018).

Інші публікації з цього видання: