Пам’яті Василя Васильовича Німчука
Свої знання академік охоче передавав молодій когорті дослідників: під його керівництвом написали і захистили дисертації двадцять кандидатів і чотири доктори наук. Він був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, членом Національного комітету україністів, головою Української ономастичної комісії, членом комісії з церковнослов’янського словника Міжнародного комітету славістів, головою наукової ради «Українська мова», головним редактором журналу «Українська мова», членом редколегій багатьох періодичних видань, головою спеціалізованої ради в Інституті української мови, почесним членом правління Українського біблійного товариства. Наукову діяльність вдало поєднував з організаторською роботою: керував групами в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні Національної академії наук України, відділом історії та граматики української мови Інституту української мови НАНУ, у 1998–2008 роках був директором Інституту української мови НАН України, із 2008 року очолював відділ історії української мови Інституту української мови НАН України. Тож недарма нині говорять про епоху Німчука в українському мовознавстві.
Василь Васильович Німчук народився 6 липня 1933 року в с. Довге на Іршавщині, що на Закарпатті. Вихований у дусі толерантного ставлення до представників різних національностей та конфесій, як і споконвіку велося в його рідному краї, упродовж усього життя з повагою ставився до інших народів та віросповідань, розмовляючи з кожною людиною у своєму оточенні її мовою: з румуном – румунською, німцем – німецькою, угорцем – угорською. Якось під час однієї з наших розмов я поцікавилася, де ж вивчив Василь Васильович стільки мов, хто його навчав, а він відповів: «Мій покійний нянько (Царство йому Небесне) казав: поважай своїх сусідів і розмовляй з ними по-їхньому, тоді вони й тебе шануватимуть».
Окрім перерахованих мов, науковець-поліглот володів більшістю слов’янських. А ще, до речі, знав сотні українських співанок та пісень сусідніх народів. Не зайве зауважити, що українська мова була найціннішою та найулюбленішою для Василя Васильовича. А особливе місце в обширах наукових зацікавлень ученого займали рідні йому закарпатські говірки. Вивченню діалектів та популяризації їх як фактів мови присвятив більше півсотні літ. З пошаною ставився до шанувальників української мови, а якщо йшлося про дослідження української мови в синхронії чи діахронії, то Василь Васильович подавав безліч ідей, які ще потрібно виявити, опрацювати, дослідити.
У 2007 році наша студентська група збирала діалектологічний і фольклорний матеріал у Довгому. Довжанський вищий економічний коледж забезпечив нам місце для проживання. Ми заздалегідь запросили пана професора прочитати для студентів та викладачів лекцію про особливості закарпатських говорів, у тому числі і про його рідну говірку. Запрошення учений прийняв з радістю, хоча лекцію читати довелося в тамтешньому спортивному залі. Молодь була здивована, коли Василь Васильович заговорив угорською (якою він напрочуд добре володів). Розмовляв з нами, як з рівними. Так уміє не кожен, а лише людина гуманна, яка досягла не тільки професійних вершин, а й у ставленні до інших була зразком доброзичливості й інтелігентності. Таке запам’ятається назавжди! Пригадую, з яким великим зацікавленням слухали тоді науковця наші викладачі і студенти.
З особливою пошаною ставилися до Василя Васильовича угорські колеги. З огляду на це маємо на меті згадати основні етапи наукового життя вченого, пов’язані з Угорщиною. До співпраці з угорськими колегами Василь Васильович долучився ще аспірантом Ужгородського державного університету, коли познайомився з угорськими мовознавцями Лайошем Леврінце та Лайошем Кішем, і разом з ними взяв участь у збиранні діалектологічного матеріалу в селах Закарпаття.
На міжнародних конгресах україністів та міжнародних з’їздах славістів науковець зустрічався з угорськими україністами і до останніх днів свого життя підтримував із ними дружні стосунки, надавав колегам фахову підтримку. Василь Васильович був шанованим гостем у вишах Угорщини, де проводилися україністичні дослідження та вивчалася студентами українська мова як іноземна. З часу відновлення кафедри української філології університету ім. Лоранда Етвеша на запрошення професора Андраша Золтана Василь Васильович неодноразово приїжджав до Будапешта, читав лекції студентам і викладачам, проводив наукові консультації з колегами-україністами. Знаючи про перебування пана професора в столиці Угорщини, сходилася українська спільнота, аби зустрітися з ним, послухати його доповіді або просто поспілкуватися зі своїм знаним земляком.
Із професором Іштваном Удварі Василь Васильович мав давнє знайомство. Зустрічалися на конгресах, конференціях, семінарах. Із часу заснування кафедри української та русинської філології в Ніредьгазькому інституті В. В. Німчук пильно стежив за розвитком цього вишу, мав у своїй книгозбірні всі видання, написані науковцями кафедри, наголошував на важливості функціонування україністики на кордоні сусідніх держав. У травні 2010 року кафедра української та русинської філології Ніредьгазької вищої школи організувала міжнародну конференцію, присвячену світлій пам’яті засновника і першого завідувача цієї кафедри професора Іштвана Удварі. Василь Васильович радо прийняв запрошення взяти участь у цьому заході, адже був добре обізнаний з науковою діяльністю Іштвана Удварі, знав його і як людину. Перебуваючи кілька днів у Ніредьгазі, Василь Васильович у супроводі мого нині вже покійного батька, колишнього сільського вчителя Балажа Жігмондовича Комарі (який був великим шанувальником професора), поїхав до містечка Марія Повч у церкву Святого Михаїла до Матінки Божої Повчанської, «що плакала». Про цю поїздку згадував Василь Васильович неодноразово під час наших зустрічей. Доречно згадати, що християнські істини, засвоєні ще змалку від батька й матері, стали основними підвалинами формування світогляду майбутнього вченого.
З пошаною ставилися до пана професора і сеґедські україністи. Кафедра слов’янської філології Сеґедського наукового університету кожні три роки проводить конференцію україністів. Василя Васильовича щоразу запрошували як шанованого гостя. Великою честю для організаторів був його приїзд 30 вересня 2011 року та 10 жовтня 2014 року. Виголошені на конференціях доповіді про епіграфію гаманця, гіпотетично належного угорському королеві Іштвану І (Святому) та про Королевське (Нялабське) Євангеліє 1401 року вийшли друком у номерах журналу Hungaro–Ruthenica за 2012 та 2015 роки. Професор Сеґедського університету україніст Мігай Кочіш досліджував українські писемні пам’ятки, що зберігаються в Угорщині. Він підготував до видання текст рукопису «Скотарське учительне Євангеліє – український гоміліар 1588 року», а вагому передмову до нього написав Василь Васильович Німчук.
Василь Васильович Німчук був ініціатором проведення міжнародної конференції на тему «Українсько-угорські міжмовні контакти: минуле і сучасність» у містечку Берегові, що на Закарпатті. Організаторами конференції стали Інститут української мови НАНУ та кафедра філології Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ. Академік мотивував свій вибір тим, що співорганізатором цього заходу має бути навчальний заклад, який перебуває на помежів’ї українських та угорських мовних територій. На пропозицію професора я взялася за організацію цієї конференції, запросивши українських та угорських колег-україністів долучитися до цього заходу. Василь Васильович радів, що відгукнувся 51 фахівець. Приїхавши до Берегова, радо зустрівся з колегами, виголосив доповідь на тему «До витоків українсько-угорських контактів: угорці в давньому Києві та його околиці», розповів про не всім відомий пам’ятний знак у Києві – місце, де проходили угорці до віднайдення батьківщини. Урочище, де 1997 року відкрито цей важливий для угорського народу знак, і досі називають Угорське, про нього є згадки в найдавніших українських літописах.
Відрадно стверджувати, що відомий академік завжди залучав до співпраці угорських україністів, консультував аспірантів, визначав основні шляхи досліджень у галузі українського мовознавства та українсько-угорських мовних взаємин.
Остання наша скайп-розмова відбулася 22 листопада 2017 року. Я слухала зацікавлено розповідь Василя Васильовича про його спілкування з Полі (Пал Медве, син довжанського реформатського священика, друг дитинства Василя Васильовича, який живе в угорському місті Егер). Пан професор похвалив мене за детальний аналіз реєстрової частини «Бази даних українсько-угорського словника» за редакцією Іштвана Удварі. Мені теж хотілося сказати Василю Васильовичу щось важливе: угорські колеги передали до бібліотеки ім. Сейчені, що в Будапешті, «Русско-мадьярскій словарь» Олександра Митрака з метою оцифрування книги. Наразі вона доступна для широкого кола читачів. Василь Васильович радів почутому. Просив надіслати сайт, щоб розповсюджувати цей цінний для української діалектології матеріал колегам, учням і всім зацікавленим.
Відомо, що кожне покликання є даром Божим. Бог подарував Василеві Васильовичу Німчуку покликання дбати про рідну українську мову, досліджувати її минуле і сучасне, прищеплювати любов до рідної мови молодому поколінню, з якого виросла плеяда нових талановитих дослідників у царині лінгвістики. «Мовознавець зі світовим іменем», – так писав професор Іван Сабадош, вітаючи Василя Васильовича із 75-літтям (Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. Вип. 18. Ужгород, 2008. С. 123-126).
Людина живе доти, доки про неї живе пам’ять у колі духовних нащадків. Світлий образ Василя Васильовича Німчука – визначного науковця, великого трудівника на мовознавчій ниві України, мудрого наставника та прекрасної людини, справжнього лицаря науки, який до останку був відданий справі свого життя, – назавжди залишиться в нашій пам’яті.
Єлизавета Барань
доктор філософії, доцент кафедри філології Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці ІІ
