Дмитро Григорович і Левко Михайлович зверталися до нього: «Василю», Розалія Йосипівна і Ярослава Василівна: «Васильку», ми, молодші, величали Василем Васильовичем, але у стосунках не залежно від віку та звань завжди домінували щирість і безпосередність. Нас об’єднувала любов до мови предків і рідних говірок, до давніх книг і їх творців, а також вірність греко-католицькій церковній традиції. А ще з ним можна було щиро розмовляти і сміятися.
Сьогоднішній Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у 80-тих роках називався Інститутом суспільних наук, а відділ, щоб не різали вухо високим чинам слова «мовознавство» чи, не дай Боже, «українська мова», перейменували у відділ історичних словників. До того ж, відділ літератури ліквідували, тому ми залишилися єдині українські філологи у колі істориків, філософів, археологів ще й представників такої дивної «науки», як марксистсько-ленінський атеїзм. Хоча, що правда, на долю нарікати гріх, бо відділ знали й поважали у мовознавчому світі не лише в Україні, а й за кордоном, що вагомо впливало на настрій та наукові здобутки.
В. Німчук саме належав до тих учених, яким були дуже близькі мовознавчі проблеми, що над ними працював відділ: історія мови, лексикографія, історична ономастика та діалектологія. На жаль, можливостей для частих особистих зустрічей у стінах інституту не було багато, лише частіше ми мали змогу вітати у нашому відділі Інну Петрівну Чепігу, багаторічну дослідницю «Пересопницького Євангелія». Конференцій — на пальцях перелічити, аспірантура у відділі відсутня, обмаль можливостей для відділівських видань. Варто хіба згадати зустрічі із В. Німчуком на Міжнародних з’їздах славістів (Київ, Софія), у яких постійну участь брала «професор» Я. Закревська. Співпраця ж ніколи не припинялася, адже робота лексикографа, особливо коли ідеться про історичний словник, вимагає чималих знань і зусиль, тому допомога фахівця такого рівня, як В. Німчука — неоціненна. Якщо б ми сьогодні захотіли переглянути усі публікації нашого відділу й доробок професора, то побачили б цілу низку взаємоцитувань, покликань на важливі праці, суголосся в наукових підходах до дражливих питань українського мовознавства.
Власне із завершенням формування картотеки й укладанням перших статей Словника української мови XVI — першої половини XVII ст. пов’язані перші кроки нашого життя у відділі й ознайомлення з текстами, що ввійшли до серії «Пам’ятки української мови», над виданням яких сумлінно й на високому рівні працював Василь Васильович. Таке відповідальне ставлення до писемних джерел, які мають величезну не лише філологічну цінність, їхній різнобічний аналіз, інформація про авторів пам’яток — усе це стало для нас, початківців-лексикографів, доброю школою. Ці видання без застережень редактори ввели до джерельної бази словника. Зокрема такі, як «Лексикон славенороський Памва Беринди»; «Лексис» Л. Зизанія; «Синоніма словенороська»; «Лексикон латинський» Є. Славинецького; «Лексикон славено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського; Мелетій Смотрицький. Граматика; Лаврентій Зизаній. Граматика; Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.; Книга Київського підкормського суду (1584-1644); «Актова книга Житомирського гродського уряду 1605 р.»; Смотрицький Г. Ключ Царства Небесного (у співавторстві з В. М. Мойсієнком).
Такі монографії, як «Історія української мови: Лексика і фразеологія», «Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською», «Давньоруська спадщина в лексиці української мови», численні статті Василя Німчука, незамінні при укладанні словникових статей, і в індивідуальних дослідженнях.
Зі змінами, які розпочалися під кінець 80-х років у нашій країні, із проголошенням незалежності зростає зацікавлення українознавством в Україні і за її межами. Дедалі активніше розвивається співпраця львівських і київських мовознавців, зокрема з Василем Німчуком як завідувачем сектору Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, а з утворенням Інституту української мови, з 1998 р., завідувачем відділу історії української мови й директором цього інституту.
У 1991 р., коли відділ історичних словників нарешті перейменовано у відділ української мови, проведено республіканську наукову конференцію, присвячену 125-річчю від дня народження фундатора української історичної лексикографії професора Євгена Тимченка. Це спричинено тим, що відділ є єдиним осередком історичної лексикографії в Україні й тим, що тут від 1958 року зберігається Картотека Історичного словаря українського язика за редакцією Євгена Тимченка. У матеріалах конференції, які вийшли 1996 року друком у збірнику наукових праць «Українська історична та діалектна лексика», вміщено ґрунтовну статтю В. Німчука «Є. Тимченко — основоположник української наукової історичної лексикології». Подальша праця вченого над спадщиною Є. Тимченка втілилася у спільне з Галиною Лисою видання «Є. Тимченко. Матеріали до словника писемної та книжної української мови XV — XVIII ст.», яким укладачі історичного словника послуговуються у своїй праці.
Серед знакових подій того періоду можна назвати Другий міжнародний конгрес україністів, який проходив у Львові з 22 до 28 серпня 1993 р. На кілька днів Львів став центром світової україністики. За дружним столом в інституті зібралися Олекса Горбач, Юрій Шевельов, Василь Німчук, Павло Гриценко, Михайло Лесів, Анатолій Непокупний, Мар’ян Демський, Таміла Панько й усі співробітники відділу. Це був незабутній час.
Проблеми, озвучені на МАУ, переселилися у кабінети дослідників, а професор Німчук як власник одного із головних кабінетів, невтомно працював над їхнім розв’язанням. Співробітники відділу активно співпрацювали з Василем Васильовичем у питаннях українського глотогенезу, періодизації історії української мови, ролі української мови у сучасних християнських храмах. Відділ одностайно підтримав позицію Василя Німчука стосовно змін в українському правописі, а професор Полюга входив до Української національної правописної комісії. Надіємося, що все-таки буде реалізовано ідею створення словника старослов’янської української редакції, над принципами укладання якого поряд із Василем Васильовичем працювали Дмитро Григорович і Левко Михайлович. Ширша можливість брати участь у симпозіумах, конференціях, захистах дисертацій сприяла частішим зустрічам із Василем Васильовичем. Під час неформальних розмов він охоче розповідав про різні наукові проекти; про особисті плани; про своїх аспірантів, долею, проблемами і науковою кар’єрою яких сильно переймався; переживав їхні радості і смутки, бо ж цікавився усім. Так уперше ми довідалися про свого майбутнього співробітника Юрія Осінчука та авторку так потрібного у нашій роботі «Словника церковно-обрядової термінології» Наталію Пуряєву.
Василь Васильович Німчук був надзвичайно доброзичливою людиною. Він рівно ставився і до своїх колег-ровесників, і до науковців-початківців. Опонування кандидатських дисертацій наших аспіранток Ганни Дидик-Меуш та Ірини Черевко — це не лише глибокий науковий аналіз їхніх праць, а й вияв уваги, щире зацікавлення їхніми здобутками.
Особливо запам’ятався його виступ на Міжнародному з’їзді славістів у Кракові (1998 р.), куди приїхало понад тисячу учасників із сорока двох країн світу. Це був справді академічний і серйозний виступ, присвячений історії української мови. Серед пам’ятних фотографій із Кракова є й така: перед корпусом Краківського університету стоять професори Василь Німчук, Ганна Онкович, відомий польський учений, головний редактор словника ставропольської мови Станіслав Урбаньчик.
Любив бесідувати в кулуарах на різні теми; цікавився всім і це було дуже природною ознакою для справжнього дослідника. Неодноразово жартував, що у нашому відділі працюють і лексикографи, і лексикографині.
Серед уподобань Василя Німчука — плекання кімнатних рослин, розмови про навколишню природу… Бо ж зелений колір в українському народному світосприйманні пов’язується з весною і символізує надію, сподівання на майбутні щедрі урожаї. Власне на цю тему ми розмовляли, мандруючи вулицями Львова після захисту кандидатської дисертації Ірини Черевко. Професор Німчук завітав із нами (Ольгою Кровицькою та Іриною Черевко) до Українського католицького університету, уважно розглядав книжкові новинки, придбав кілька для свого аспіранта, звертав увагу на назви вулиць (зокрема вул. Свєнціцького). Його щира душа виявлялася в любові до пісні. А хто ж зі справжніх українців не вміє співати? Адже пісня створює позитивний енергетичний заряд, бо ж усі пісні фактично від душі, від радісних чи сумних переживань. Пригадуємо дуже добре організовану конференцію в Івано-Франківську, присвячену пам’яті проф. І. Ковалика (2007 р.). Культурна програма передбачала різні заходи для учасників конференції, зокрема виїзд до села Микуличина, де розташований літній табір для викладачів і студентів Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника. Навколо чудова карпатська природа, гостина з гуцульськими смаколиками, а потім забава — ігри, танці, пісні. Василь Васильович увійшов до гурту співаків. Спочатку ми з насолодою слухали спів чоловічого квартету (Степан Хороб, Василь Ґрещук, Василь Німчук, Дмитро Бучко), а пізніше — українські пісні у виконанні імпровізованого чоловічого хору, співаків-філологів (Анатолія Нелюби, Михайла Бігусяка, Миколи Лесюка, Петра Білоусенка, Левка Полюги, Василя Ґрещука, Василя Німчука та ін.). У недавній розмові з професором М. Лесюком ми згадали, які виконувалися пісні, зокрема: «Заграй ми цигане старий», «Як ішов я з Дебречина», «А зорі, а зорі…», «Повіяв вітер степовий», « Їхав козак містом», «Стоїть корчма над потоком» та ін.
Василь Німчук був співаком особливим, він знав і любив церковний спів. У 1991 році в Києві, на Байковому кладовищі, на похороні Зеновії Франко серед невеликого гурту знайомих і друзів покійної був і Василь Васильович. Запам’яталося, що він чи не єдиний, хто знав повністю похоронну відправу. Напевно міг відтворити літургію і церковно-слов’янською, і українською мовами, бо ж мав духовну потребу протягом усього життя підтримувати християнські традиції, вивчати у різносторонніх аспектах богослужбову та церковну літературу. Василь Німчук не лише організовував наукові конференції, згадаймо одну з них — «Християнство і українська мова» (Київ, 5-6 жовтня 2000 р.), на якій виступали з доповідями і працівники нашого відділу (Л. Полюга, О. Кровицька, Г. Дидик-Меуш, Н. Осташ, О. Сімович, О. Лоза), але й сам бував на таких поважних зібраннях науковців у Львові в Українському католицькому університеті.
Цей короткий спогад про багаторічне знайомство з великим ученим змусив нас укотре перегорнути сторінки нашого життя у відділі української мови серед тих, кого вже немає поряд, і тих, із ким сьогодні продовжуємо працювати. Це спонукало нас задуматися над тим, що наші наукові здобутки тією чи іншою мірою пов’язані з професором Василем Німчуком. Його співпраця з відділом, його книжки, зустрічі під час офіційних заходів і неофіційних, а також наукові консультації щодо укладання історичного словника, які професор надавав до останніх днів свого життя, — усе це сприяло нашому фаховому рівневі. Нехай світло його душі завжди буде з нами і додає нам усім життєвого натхнення й оптимістичного погляду на життя.
Ганна Войтів
кандидат філологічних наук, cтарший науковий співробітник відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крипʼякевича НАН України
Ольга Кровицька
кандидат філологічних наук, cтарший науковий співробітник відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крипʼякевича НАН України
