Лемківська бесіда – це діалект української мови. Один із найархаїчніших. І це та сама мова – українська. Перевірила це у дисертації за допомогою словотвірних моделей. Допомогли оті велетні-люди, про яких кажу. Серед них Василь Васильович Німчук. Він з’явився тоді, коли я для себе вже все з’ясувала, а захист дисертації вважала якоюсь зовсім не обов’язковою формальністю. Особливо після слів одної вельми мудрої і поважної пані з важливої київської установи, яка авторитетно заявила, що моя робота довжиною у сім років – це всього лише додаток до моїх зв’язків. Моїх зв’язків? Про які такі зв’язки вона каже, – думалося мені? У такому юному віці людина мислить геть іншими категоріями. Хоч, може, насправді це лише мій досвід і він не є типовим. Так-от: Василь Васильович (тоді директор Інституту української мови НАНУ про всяк випадок!) став першою людиною, яка прочитала оті мої дитячі щирі опуси від початку і до кінця, сказавши: «Тут є ще з чим працювати, але ти зробила це сама, зробила на свій вік і досвід добре – і я тебе підтримую». І підтримав. І на захисті більше говорив він як перший опонент, бо я взагалі мало що тямила: температура сягала сорока… А разом ми казали, що північнолемківські говірки – це говірки української мови. І мали за собою зібраний і проаналізований безцінний діалектний матеріал з уст моїх дорогих родичів, які називалися русинами, чітко ідентифікуючи себе своїми у тому розмаїтому багатостраждальному українському просторі…
Після захисту Василь Васильович попросився додому – у його рідне Довге. А зима була люта-прелюта. З морозами. Сніговими заметами. І нашими незмінно нечищеними дорогами. Коли у два боки одна колія у глибочезному снігу. І сніг ліпить. І світу Божого не видно. Ще двоє чоловіків у машині криють матом безбожним із зрозумілих причин, а він сидить збоку коло мене (радше я збоку коло нього) і молиться. Господи! Він був таким спокійним і усміхненим, коли молився. Пошепки. Хоч було добре чути. І мені цей спокій передавався. І світ мій обмежився чи розширився до заднього сидіння автомобіля, де ми з ним удвох сиділи, і його молитви, яку він промовляв, а я всотувала. Василь Васильович став ще одною людиною-молитвеником у моєму житті після моєї дорогої баби Пелагії Савиник (Вітик), яка навчила мене молитися і вірити Богу. А тоді ми потрапили в його кімнату в батьківській хаті – і я відчула себе у монашій келії. Образи, книги, лавиці, домоткані покровці… Сиділа мовчки і вбирала в себе оту тишу, яка стане потім для мене життєдайним ресурсом на багато років уперед…
А тоді прийшло Королевське Євангеліє (саме Королевське, а не Королівське, – наголошував усміхнено професор Німчук, піднявши вгору вказівний палець лівої руки – ознака того, що говорить про щось цікаве і важливе). На конференцію у Виноградів, присвячену 610-річчю пам’ятки, запросив Василь Шаркань – тоді аспірант факультету. Ота поїздка подарувала мені ще одного молитвеника – отця Олександра Монича, який тоді мав виступ про архімандрита Василя (Проніна) як дослідника Королевського Євангелія. Але про це, мабуть, іншим разом. Бо нині про Німчука. Я побачила його там великим і малим одночасно. Він був дома і говорив до своїх людей про великі і величні речі у форматі громадського віча. І це вражало. Його добре чули і розуміли. А кажуть, що нема пророка у своїй вітчизні. Як правило, таки нема. Тільки не у випадку з Німчуком. І я знаю, чого так. Бо він завжди був собою. І говорив до людей по-людськи – так, щоб вони розуміли навіть найскладніші поняття. А ще з великою повагою до тих людей. Він не вирізнявся з-поміж ніби нічим… Хоч світився якось особливо… Він був удома… У мене складається враження, що він був дома скрізь, де був, і завжди був з Богом, і Бог був з ним. Тому все було ясно, чітко і просто.
А тоді ми почали працювати з Василем Васильовичем Шарканем у деканаті – багато розповідав про Василя Васильовича-старшого, і на якомусь етапі я зрозуміла чи відчула, що Василь Васильович Німчук так само просто передає ЗНАННЯ своєму учневі у телефонних, скайп-бесідах, під час зустрічей… А ще треба робити фільм про Німчука, бо настав час. І важливо, щоб Німчук цей фільм побачив. І так сталося. І я несказанно з цього радаJ Можу ще лише сказати, що сердилися оба Василі Васильовичі (старший через свою скромність – хіба ж він пам’ятник якийсь, аби про нього фільм робити… молодший переважно через турботу про старшого – аби, збав Боже, не перейти оту тонку межу, за якою світ іншого – і це святе…), але робили це так щиро, просто і безпосередньо, що це роботу лише активізувало і пожвавлювало. І фільм вийшов пречудовим. Бо Василь Васильович дозволив себе відчути. Багатьом людям. Різних поколінь. У цьому весь він – ДОЗВОЛИТИ ВІДЧУТИ і БУТИ. А тоді вже приходить розуміння, усвідомлення, а з ними повага, довіра і вдячність. А вкупі вони ЛЮБОВ.
Галина Шумицька
кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики, декан філологічного факультету Ужгородського національного університету
