З Василем Німчуком я познайомився ще в 1945 році у школі у Довгому, куди пішов учитися після закінчення 7-ми класів народної школи рідного села Приборжавського. Хоча він був на два роки молодший від мене, але вчився тоді у 6 класі, бо нас, усіх прибулих, чомусь тоді записали лише до 5 класу. У школі нічим особливим поміж інших не виділявся, хоча вчився дуже добре. У 1948 році я, закінчивши 7 класів, продовжив навчання у Білківській горожанській школі, яка, з приходом советської влади, була реорганізована у середню школу. Усі приїжджі учні жили тоді в гуртожитку та на приватних квартирах. Спочатку мене та інших хлопців поселили в будинок, що знаходився майже в центрі села. Там, в одній із кімнат, тоді мешкав і Василь із односельцями Павловичем і Лендєлом, а я жив у маленькій кімнаті з Федором Будерою (з Осою). Будинок був доволі великий і, напевно, колись належав місцевому багатію чи єврею, й зрозуміло, що господарів на той час уже не мав. Тому вікна були частково повибивані, а речі пограбовані. Харчувалися у загальній їдальні при школі, де нам кухарка готувала їсти. Також харчі приносили із собою здому. Умови проживання були важкими, особливо це відчулося з настанням холодів. Через розбиті шибки, які ми затуляли домотканими доріжками (покрівцями), задувало дощем, снігом. У будинку були кахельні печки (грубки), і ми їх постійно розпалювали, щоб зігрітися. Дрова ніхто не заготовляв, а той малий запас, що був, швидко закінчився. Пам’ятаю, що за першу зиму ми спалили всі дерев’яні хатні речі та навіть ліжка. Саме навчання проходило у старій горожанській школі. Учителі були вимогливими, ми готувалися до уроків регулярно й систематично. Уже тоді Василь відрізнявся серед своїх однолітків тим, що був постійно підготовлений до всіх предметів, тим більше, що клас, у якому він навчався, був одним із найсильніших за всі попередні роки діяльності школи. Я звернув увагу, що після уроків Василь постійно читав різноманітну літературу. Коли інші хлопці відпочивали чи йшли гуляти на село, він брав до рук книгу. Книги брав у шкільній бібліотеці, а також їх йому приносили вчителі. У 1950 році Василь отримав атестат і вступив до Ужгородського державного університету, де продовжив навчання. До речі, майже весь Василів клас тоді вступив до вищих навчальних закладів.
По закінченні школи наші дороги розійшлися. У 1951 році я також закінчив школу й восени був призваний до армії. Службу проходив у морській авіації на території тодішньої Латвійської РСР. З Василем ми переписувалися рідко – вітали один одного хіба що поштовими листівками. Зі слів товаришів знав, що Василь «іде у науку» – по закінченні університету планує продовжити навчання уже в академічній школі. Саме тоді, десь у 1955 році, від Василя отримав листа, де той писав, що займається вивченням мови, й попросив прислати йому російсько-латиський словник. Через деякий час його прохання було виконано, книга відправилася до адресата.
Час промайнув швидко, і навіть не віриться, що пройшли цілі десятиліття. З Василем і надалі підтримував товариські стосунки, правда, зустрічалися дуже рідко, коли він приїздив у відпустку додому. І цікаво, що при зустрічі він завжди любив згадувати про той словник, що я йому колись надіслав із Латвії.
Спогади записав Андрій Світлинець від батька Андрія Федоровича Світлинця (1931 р.н.), жителя с. Приборжавського.
Записано 9 травня 2018 року
