«Хай буде легко.
Дотиком пера.
Хай буде світло
Спомином пресвітлим».
Перше моє знайомство з Василем Васильовичем відбулося 1998 року в Києві в АН України на захисті докторської дисертації мого чоловіка. Пригадую, Василь Васильович казав: «Прочитав оголошення, що захищає дисертацію мій земляк. Та як не прийти і не підтримати, не привітати?». Він зразу став «душею зібрання». Скільки цікавих оповідок було розказано, скільки закарпатських пісень переспівано! Аж не вірилося, що поруч сидів член-кореспондент НАНУ!
Пізніше ми зустрічалися на багатьох ономастичних конференціях. Та найпліднішою наша співпраця була тоді, коли я писала кандидатську дисертацію, а Василь Васильович люб’язно погодився опонувати її. Цікаво, що, пишучи відгук на мою дисертацію, професор не тільки вказував на недоліки чи хвалив – він вносив нове в ономастику. Так, наприклад, на позначення антропоніма в художньому творі професор створив однослівний термін – просопонім (з гр. «дійова особа» + «ім’я власне»). Власне ім’я в різних ономастичних школах називають по-різному: літературний антропонім, поетонім, літературно-художній антропонім. До переліку варто залучити й термін Василя Васильовича.
Пригадую літо 2010 року. Василь Васильович тоді відпочивав у Довгому і запросив мого керівника професора Л. Белея і мене завітати до нього. Приймав нас у батьківській хаті. З якою любов’ю розповідав про реставрований старий стіл, про лавицю, про розвішані на стінах тарілки, що пов’язували його з батьками! Він був шанувальником не тільки довжанського слова, він любив усе, що мало звʼязок із домівкою. Вишивки в оселі, домоткані покрівці на лавці, підлозі – здавалося, що опинилися в музеї. І книжки, книжки… їх було багато, вони, напевно, були для науковця не світом, а Всесвітом!
Є в моїй бібліотеці книги, що подарував мені Василь Васильович: довідник з українського правопису, його біобібліографія до 75-річчя, збірник статей відомого ономаста Ю. Карпенка «Літературна ономастика», словник псевдонімів ОУН – УПА Наталії Павликівської та інші.
Любов до домівки була невідривною від любові до рідного села. Про Довге професор говорив багато. Саме від нього дізналася про відомих людей села, про те, що в Довгому проживала донька Івана Франка. На згадку Василь Васильович подарував мені відкритку із зображеннями відомих місць села. Найціннішими на ній для мене є рядки, писані рукою Великої Людини.
Василь Васильович багато написав, було у нього ще й безліч задумів, шкода, що «несказане лишилось несказанним».
Дуже сумно, що не можна вже вітати Василя Васильовича з днем народження чи іншими святами, як колись, й отримувати у відповідь його щире «красненько дякую». Від цих слів ставало радісно на душі, бриніла усмішка.
Багато сказано й почуто про Василя Васильовича. Він поєднав у собі найкращі людські риси. Дякую Богові, що дав мені змогу доторкнутися до світу Науковця. Василь Васильович назавжди залишиться в моїй пам’яті професіоналом, доброзичливим і толерантним Ученим та Вчителем.
Анастасія Вегеш
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Ужгородського національного університету
