Наприкінці зими 1998 р., коли я отримав запрошення на конференцію, до мене задзвонила Лариса Онишкевич. На той час вона була, якщо не помиляюсь, науковим секретарем НТШ в Америці. Я з нею познайомився 1997 р., коли як фулбрайтівський стипендіат з осідком у Науковому українському інституті Гарвардського університету взяв участь у конференції з українознавчої тематики в Урбані-Шампейн. То була, як відомо, свого роду Мекка для українознавців, особливо з України. Під час коротенької розмови вона мене попросила поговорити з Василем Васильовичем і намовити його приїхати до Нью-Йорка на конференцію, бо щось він барився з відповіддю. Висмоловши цигарку й проковтнувши філіжанку міцної кави, я таки поборов бояння й накрутив номер, що його мені подала Л. Онишкевич. Усі, хто знав Василя Васильовича, пам’ятають, яким відкритим і навіть лагідним він був у розмовах з колегами. Коли я вперше почув його теплий і спокійний голос, перестав тремтіти – «академік» виявився зовсім не страшним. Обмінявшись новинами й прізвищами знайомих людей у Харкові, ми перейшли до теми мого дзвінка – його поїздки до Нью-Йорка. І тут Василь Васильович щиро, але без жодних маніжностей, сказав, що боїться того довгого лету з Києва аж до самісінького Нью-Йорка, бо то ж край світу! Але я відчув у його голосі не так острах до відстані, як звичайне небажання залишати Київ, радше – Україну навіть на короткий термін. Мої намовляння не допомогли. Василь Васильович усе вагався, хоча й обіцяв ще подумати. Він так і не прилетів. На тому, як мені гадалося, наші стежки розійшлися…
Утім, я помилився. Наші стежки перетнулися вже за кілька місяців, коли Василь Васильович таки приїхав до Нью-Йорка наприкінці осені 1999 р. на «симпозіюм» (по-нашому – невелику конференцію, навіть круглий стіл) НТШ, присвячений новому правопису. Із мовознавців Василь Васильович представляв Україну, а Ю. В. Шевельов – Америку. Пригадую, що, крім членів Президії НТШ Лариси Онишкевич, Святослава Трофіменка та Асі Гумецької, виступали ще Андрій Горняткевич з Канади та Олег Романів, голова НТШ в Україні. Сам я примостився на якомусь стільці подалі від «небожителів українського мовознавства» – Ю. В. Шевельова та В. В. Німчука. (На той час я перейняв на себе функцію «наукового пажа» Ю. В. Шевельова – у перерві ми вдвох обідали й розмовляли про правопис). Під час перерви я наважився-таки підійти до Василя Васильовича, який радо та з жартами привітався й почав щось питати з нью-йоркського життя (я тоді перебував в Колумбійському університеті, маючи стипендію від НТШ). Після того засідання наші зустрічі не перервалися. Наші розмови про те й се продовжувались якось невимушено протягом наступного тижня в НТШ, яке запросило Василя Васильовича, окрім «симпозіюма», з доповідями для обговорення нового правопису. Я пригадую, що він ще мав доповідь й зустріч з українською громадою у Філадельфії.
Найбільшою розрадою в будинку НТШ у ті часи була знаменита «кава», яку щодня об 11-ій годині влаштовував Микола Галів, тодішній голова канцелярії НТШ, який за свої гроші купував якесь печиво та твердий сир. Усе починалось зі свисту чайника та гучного крику М. Галева з другого поверху: «Навроцький, кава!» або в кращому разі «Пане Навроцький, ходіть на каву!». З бібліотеки, що була на 4-му поверсі, повагом спускався Юрій Навроцький, який був штатним бібліотекарем НТШ, а «долішні» учасники дійства, тобто сам Галів та ще хтось із випадкових відвідувачів (мельниківців, «двійкарів» або звичайних «позафракційників») підтягувалися на другий поверх, ближче до кухні. Мушу визнати, що ті півгодинні кавування були чимось надзвичайним. Вони закарбовувалися в пам’яті всіх відвідувачів, особливо гостей з України. Саме за тією кавою на другому поверсі місцеві та приїжджі українці проводили час у щирих розмовах та дебатах, згадуючи Україну давнішу й мріючи про її майбутнє. Одним із таких гостей і був Василь Васильович, який одразу став душею нашої «кумпанії при каві». Часто-густо ми засиджувалися за столом й дехто з НТШ-івців навіть забував про робочий розклад. Василь Васильович жартував, розповідав щось із життя, співав різних пісень. Бувши східняком, я був здивований, скільки пісень про УПА Василь Васильович знав. Тут, у будинку НТШ, йому любили підспівувати – навіть Олег Романів, який, скинувши «президентське поличчя», не вагаючись, підтягував та басував навіть там, де того не треба було робити. Але ніхто не звертав на то уваги, бо всі відчували якусь дивну, суцільно жартівливу та дружню атмосферу – усім насправді хотілося співати: було легко і якось затишно. Може, це й було справжнє єднання України, розділеної океаном та поколіннями? Може, й так, але тим, хто всіх нас об’єднував при тій каві, був Василь Васильович. Назв більшості пісень я не запам’ятав, але запам’ятав назавжди наші співи, каву, розмови про УПА, майбутнє України, літеру «Ґ» (хто її тільки не чіпав!) та багато чого іншого.
Наприкінці жовтня або на початку листопада Василь Васильович поїхав, а я залишився. Як виявилося, назавжди. Утім, ми не поривали зв’язків. Василь Васильович стежив за моїми науковими здобутками. Навіть знайшов час, щоб прочитати рукопис моєї книжки 2003 р. Наші зустрічі стали реґулярними, тобто щорічними, після 2005 р., коли я нарешті став «виїзним». Щоправда, останніми роками скайп став нашим улюбленим знаряддям у щотижневому спілкуванні. Ми завжди щось мали до обговорення. Якось у жовтні 2017 р. він навіть наспівав мені з котроїсь пісні, що її він запам’ятав з дитинства, бо ж я шукав за тими формами: Козак рано вставши, письмо прочитавши, Тяженько зітхнувши, кохання спізнавши.
При очних зустрічах ми з Василем Васильовичем часто згадували його перебування в Нью-Йорку. Він щоразу передавав вітання Миколі Галеву. Дехто з тих, хто співав повстанських пісень при каві 1999 р., уже відійшли в засвіти. Але я певен, що живі тепло згадують товариство Василя Васильовича.
Востаннє я бачився з Василем Васильовичем наживо 24 листопада 2016 р. Він прийшов на презентацію моєї книжки про мову П. Куліша у Національному музеї літератури України й сів, якщо я не помиляюсь, в одному з останніх рядів. Видно було, що йому важко ходити, та й почувався він якось зле, але таки спромігся прийти мене побачити й принести примірник з дарчим надписом своєї «Хрестоматії з історії української мови». Він тішився тим виданням. Може, відчував, що то був його останній видавничий проект? Після засідання ми разом із Павлом Гриценком і Василем Васильовичем, не поспішаючи, рушили до зупинки метра. Там трохи постояли, побалакали. Якось не зовсім жартувалося. Зривався сніжок, було мрячно й промозгло, хоча на обличчі Василя Васильовича в якусь хвилину я помітив грайливу усмішку, як тоді – 1999 р. в Нью-Йорку. Я не наважився запросити його на вечерю, бо було вже пізно. Ми якось похапцем попрощалися. Я обіцяв приїхати влітку. Він просив переказати вітання всім добрим людям в Америці. Потім повільно й непевно почав сходити донизу – із хвилину ми мовчки стежили згори за його спиною. Ось ще мить – і вона щезла в пащі переходу. Напосіло якось передчуття неспокою. Воно виправдалося за рік. Світла пам’ять великій і добрій людині!
Андрій Даниленко
PhD, професор Університету Пейс (Нью-Йорк)
