Не кланяються низько обставинам лише особистості: їх добре видно з-поміж, їх оцінюють, про них говорять-думають, до них прихильні чи налаштовані супротивно, а то й вороже. Вони посідають визначене місце, своє місце, облаштоване чи завойоване щоденною працею, поставою, гідністю, вивищуються в безберегому морі людських доль, шляхів, характерів.
Вони присутні серед сущих ще тривалий час і після…
І така приявність зневиразнює сувору грань між миттю земного буття і Вічністю.
Серед таких українських особистостей – Василь Васильович Німчук: упродовж свідомого життя зберіг любов до рідної мови, рідного діалектного довкілля, не розтратив глибоке переконання в доцільності віддаватися сповна пізнанню глибин мови, законів її буття, дбати про її розвиток. Мова стала для нього сенсом життя, заполонила його мислéнні простори. Добачав у мові красу живої істоти, внутрішню гармонію, особливий тонкий естетизм.
…А розпочиналося все з родинного гнізда в Довгому Іршавського району Закарпаття, де майбутній вчений з дитинства в рідному оточенні пізнавав і всотував колоритне діалектне мовлення, яке відчутно відрізнялося від мов, які згодом вивчав у школах, університеті[1]. Щоденні спостереження за мовленням односельців – українців і не-українців – наповнювали пам’ять Василя Німчука розмаїттям розрізнених мовних свідчень, які згодом уляглися в систему знань і якими впродовж усього наукового життя користувався як безцінним скарбом. Особливості рідномовного довкілля для нього були джерелом не тільки цінної інформації для досліджень, об’єктом наукового аналізу, а й особливого емоційного стану, важливою ланкою тісного єднання з родиною, з рідним селом, з якими ніколи не уривав внутрішнього зв’язку, трепетно зберігаючи в пам’яті все, що вміщувалося в поняття «рідне село Довге». Уже в київський період життя увагу колег по академічному інституту (а колектив Інституту мовознавства, згодом – Інституту української мови Академії наук України творили вихідці з різних куточків України зі своїми мовленнєвими особливостями-кодами) завжди привертало й викликало позитивні емоції артистичне вплітання В.В. Німчуком у своє мовлення окремих слів, виразів із закарпатської говірки, як і оповіді про родину, словесні портрети колоритних односельців, замальовки про їхні різноманітні життєві пригоди. Складалося враження, що багатьох мешканців Довгого ми знали віддавна і могли б безпомильно їх пізнати у різноголоссі великого міста, а окремі часто вживані Василем Васильовичем вирази з його рідної говірки були очікувані й прогнозовані (мої нянько, мамка, най прощéні будуть!). За такими яскравими мовленнєвими інкрустаціями оповідача вгадувався той глибинний змістовий супровід, що променів у ці моменти в його очах, злагіднював і увиразнював розмову, проте вповні був відомий лише йому одному. Ця світла оболона позитивних емоцій огортала і нас, слухачів. Глибоко символічно, що В.В. Німчук, знаний і шанований учений, перебуваючи вже на вершині наукових осягнень, з молодечим захопленням заявив: «Я закоханий у закарпатський діалект!» (газета «Старий замок», 2000, № 86–87). І таке зізнання не було випадковим, а оприявнювалося в різних ситуаціях і словесних формулах, відтворюючи внутрішню напругу розмислів про справжню цінність народного мовлення і його роль у культурному бутті нації, розмислів, що в кінці життя вибухнули важливими організаційними ініціативами.
Загальна мовна підготовка В.В. Німчука визначила філологічне спрямування його університетських студій (хоча був добре підготовлений і до навчання за математичним чи природничим профілем), під час яких він продовжував розширювати власну лінгвальну базу. Глибока обізнаність із чеською, словацькою, угорською, румунською мовами йому особливо знадобилася, коли після завершення (1955 р.) навчання на українському відділенні філологічного факультету Ужгородського університету вступив до аспірантури по кафедрі української мови. Керував кафедрою відомий мовознавець Степан Пилипович Бевзенко, який став керівником кандидатської дисертації В.В. Німчука, ба більше – його моральним орієнтиром на все життя. Теми досліджень на цій кафедрі були особливо актуальними для розвитку українського мовознавства й відкривчими: молоді науковці досліджували закарпатські говірки, які, попри тривалу історію їх вивчення, зберігали велику кількість ще не пізнаного у своїй структурі; не охопленими увагою мовознавців залишалися багато говірок, майже не дослідженою була ґенеза цих діалектів. Для студіювання В.В. Німчукові запропонували дослідити словотворення, до якого раніше дослідники спеціально не зверталися, а тому не існувало методик записування таких матеріалів, не було розроблено прийомів його системного аналізу, неусталеною залишалася і термінологія. Усе це необхідно було осягати вперше. Для безпосередніх спостережень було визначено відомі молодому дослідникові його рідні говірки Іршавщини, понад р. Боржавою, що полегшувало призбирування матеріалу, його багаторазову перевірку, уточнення. У цій праці вперше в українській лінгвістиці увагу було зосереджено на творенні слів з кола іменних частин мови, а не на їхній словозміні, що зробило цю студію піонерською. Важливо, що автор продемонстрував уміння дослухáтися до мовного матеріалу, розуміти закладену в ньому лінгвістичну інформацію (підкреслював пріоритетність руху в річищі лінгвальних свідчень, а не мінливих, нерідко – кон’юнктурних «теоретичних» побудов), необхідність урахування всієї багатогранності структури мови без обмежень т. зв. «яскравими прикладами», глибокого аналізу дібраних мовних фактів, а не лише їх переліку на сторінках студій. Статті молодого дослідника про словотвір надборжавських говірок одразу привернули увагу багатством нових діалектних свідчень, глибиною їх структурної й генетичної інтерпретації, пориваннями в позаукраїнські мовні простори в пошуках пояснення походження аналізованих явищ. Саме прагнення до глибинного пізнання мови відкрило В.В. Німчукові шлях до академічної науки: 1958 р. він перейшов на постійну роботу до Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні Академії наук України. Розпочалася не просто нова сторінка в житті молодого вченого: це був новий світ, з іншими дослідницькими парадигмами, не відомими раніше перспективами.
Відданість В.В. Німчука рідним говіркам виявилася ще однією важливою гранню: готовністю долучитися до створення діалектного словника українських закарпатських говірок. Ці прагнення то набирали на силі, набуваючи конкретних форм, то втрачали гостроту, проте ніколи не згасали. Упродовж років він був кореспондентом лексикографа Миколи Андрійовича Грицака, який уже кілька десятиліть збирав і самотужки впорядковував картотеку матеріалів до Словника українських говірок Закарпатської області, докладаючи надзусиль до реалізації практично непосильного для однієї людини наукового задуму. Згадаймо, що й попередник на цій ниві – відомий мовознавець І.А. Панькевич, який у 30-х рр. ХХ ст. багато зробив для вивчення українських закарпатських говірок та поширення знань про них у славістиці, – не зміг подолати тих реальних перешкод, які постали на шляху створення такого словника, полишивши в спадок тільки картотеку цінних матеріалів. Тож для реалізації такого фундаментального проекту М. Грицакові вкрай потрібні були такі знавці й носії говірок, які могли б кваліфіковано записати лексику і фразеологію в своїх рідних селах, окреслити й прокоментувати значення та особливості вживання кожного слова в діалектному мовленні. Василь Васильович відгукнувся на заклик М. Грицака: записував мовну інформацію на картки сам чи надиктовував М. Грицакові під час зустрічей. У картотеці до Словника українських говірок Закарпатської області М. Грицака збереглося чимало цінних свідчень із Довгого, як зроблених рукою В.В. Німчука, так і записаних від нього М. Грицаком.
Працюючи в Академії наук України, В.В. Німчук не залишився байдужим до лексичного діалектного зібрання М. Грицака, на яке чатувало безвиглядне забуття, а намагався організувати його перевезення до Академії; однак ці кроки не були успішними[2]. Лише через багато років, коли М. Грицака вже не було і картотеці загрожувала втрата, її було передано до Академії наук, де розпочато роботу над упорядкуванням та підготовкою лексичних матеріалів до друку.
Усвідомлення цінності свідчень закарпатських діалектів супроводжувало В.В. Німчука впродовж усього наукового життя. Закономірно, що, рецензуючи 1 і 2 томи фундаментального «Етимологічного словника української мови», він широко використав ще не представлену в опублікованих джерелах лексику й фразеологію закарпатських говірок, поповнивши низку вже укладених етимологами словникових статей цінними діалектними свідченнями та розробивши чимало окремих вокабул для цієї праці[3]; у різних своїх студіях дослідник не раз вдавався до з’ясування походження, аналізу історичних перетворень слів, фразеологізмів, залишивши цікаві етимологічні розв’язання, пояснення формальних видозмін численних слів і словоформ[4].
У перші роки наукової праці в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні АН України серед різних завдань В.В. Німчукові було доручено зібрати матеріали по Закарпаттю для створюваного фундаментального словника гідронімів України: необхідно було зафіксувати назви всіх більших і менших річок (протічних водойм) регіону в діалектній вимові. Для цього дослідник побував у різних куточках краю, опрацював численні джерела інформації, часто – маловідомі, ексклюзивні, що забезпечило словник (опубліковано 1979 р.) достовірними цінними ономастичними свідченнями. У цих експедиціях Василь Васильович мав змогу розширити свої знання про мовне розмаїття Закарпаття, сучасне і минуле української мови регіону та її носіїв: скарбничка ексклюзивних знань зростала.
Мовний світ Закарпаття не відпускав від себе відданого дослідника і тоді, коли він був долучений до інших наукових програм, не пов’язаних безпосередньо з його рідним краєм. Ба більше, з роками ця сув’язь ставала різноманітнішою й виразнішою. Серед праць В.В. Німчука є кілька циклів, у яких домінує увага до закарпатського мовного і культурного простору. Насамперед це низка публікацій з проблеми кандидатської дисертації, що представлені в розрізнених статтях і тезах (частина з них сьогодні малодоступна, відсутня навіть у великих бібліотечних зібраннях), чимало зі своїх студій автор ніколи не готував до друку (зокрема, і текст кандидатської дисертації «Словотвір іменних частин мови в закарпатських верхньонадборжавських говірках». – К., 1962. – 431 с.); поза регламентований щодо обсягу текст дисертації автор змушений був вивести спостереження над словотворенням неіменних частин мови (дієслів, дієприкметників, дієприслівників, сполучників, часток) у закарпатських говірках, публікуючи ці дослідження у форматі розрізнених статей.
З-поміж багатьох проблем В.В. Німчука особливо цікавили збереження в закарпатських говірках архаїчних давньослов’янських рис, поєднання різноманітних чинників, що зумовили постання зафіксованих сьогодні формальної, семантичної структур та специфічних функцій елементів говірок. Важливого значення дослідник надавав виявленню й аналізові тих ознак українських закарпатських діалектів, які були поширені й у суміжних словацьких, польських, румунських та угорських говірках, а також у говірках несуміжних південнослов’янських мов – болгарської, сербської, хорватської. Такий напрям студіювання був суголосний загальному посиленню уваги лінгвістів 60-х років до питань міжмовних контактів, до формованих спеціалізованих карпатського і карпато-балканського мовознавства. У цей час набирали ваги ареальні лексикологічні студії Й.О. Дзендзелівського, історико-лексикологічні праці Л. Деже, дослідження міжмовних контактів О.М. Рота, П.М. Лизанця, С.В. Семчинського, З. Штібера; великі сподівання пов’язували з пошуковою роботою колективу діалектологів під керівництвом С.Б. Берштейна, який працював над створенням Карпатського діалектологічного атласу. У такому потужному контексті виявляти свою оригінальну наукову позицію було не просто. В.В. Німчук долучився до опрацювання програми й засад згаданого Карпатського атласу, ретельно вивчав нові діалектні матеріали, що з’являлися в різноманітних публікаціях, аналізував широке коло праць попередників, занурювався в дискусії навколо вже традиційних для славістики карпато-балканських мовних зв’язків, різновекторних міжмовних взаємовпливів; ця проблематика з кінця 50-х років зазвучала з новою силою в працях І.А. Панькевича, Б.В. Кобилянського, М.Й. Онишкевича, П. Івіча, В. Георгієва, С.Б. Берштейна, а згодом, від кінця 60-х, і в студіях В.М. Ілліча-Світича, Г.П. Клепікової, М.І. Толстого, В.В. Усачової, В. Латти, З. Ганудель, Д. Петровіча та інших дослідників. Від V славістичної конференції (Ужгород, 1962) і до останніх міжнародних з’їздів славістів В.В. Німчук неодноразово доповідав про виявлені нові грані зв’язків українських діалектів Карпат з південнослов’янським континуумом. Кожна нова студія дослідника засвідчувала постійне зростання обсягів опрацьованої емпіричної інформації та зміну її характеру; адже в ці роки стали доступними Атлас української мови (т. 1–3), Карпатський і Загальнокарпатський атласи (т. 1–7), атласи Й.О. Дзендзелівського (т. 1–3), П.М. Лизанця (т. 1–3), В. Латти, З. Ганудель, З. Штібера, Атлас бойківських говірок (т. 1–7, підготував колектив під керівництвом Я. Ріґера), розпочалося публікування Загальнолов’янського лінгвістичного атласу, удоступнено словники бойківського (М.Й. Онишкевич), гуцульського (Я. Янів), буковинського (колектив авторів) діалектів, а також лексикони з окремих говірок карпатського ареалу (зокрема словники різної докладності О. Горбача та ін. лексикографів); дослідникам були доступні матеріали польського, словацького, чеського, болгарського, румунського, молдовського, угорського діалектологічних атласів, за якими вони могли перевіряти на підставі лінгвістичних карт свої гіпотези щодо українсько-позаукраїнських зв’язків. Така динаміка інформаційного простору суттєво змінювала характер дослідження українських діалектів карпатського ареалу, уможливлювала поглиблення аналізу їхньої ґенези, пов’язання із зовнішнім мовним світом. Зміни інформаційного насичення лінгвістики та парадигм дослідження карпато-балканської проблематики В.В. Німчук ураховував у своїх повідомленнях на конференціях, численних статтях[5], а також у доповідях на міжнародних з’їздах славістів: 1993 р., Братислава – «Українські говори та балканський мовний союз»; 2003 р., Любляна – «Проблема карпатоукраїнсько-південнослов’янських лексичних паралелей і збігів». Загалом автор сформував нове бачення багатьох деталей щодо постання карпато-балканських спільних елементів, пояснивши механізми їх виникнення, накресливши можливі етапи й шляхи дальшого поступу в розв’язанні проблеми. Важливо, що свідчення українських, інших слов’янських мов дослідник використав також для пізнання історії просторово суміжних неслов’янських мов. Зокрема, він пояснив появу в лексиці й граматиці угорської мови слов’янських кальок, які постали внаслідок тривалих усномовних контактів угорців зі слов’янами, зокрема – й українцями; стаття «К вопросу о славянских лексико-грамматических кальках в венгерском языке» (Таллин, 1995) вирізняється на тлі багатьох праць інших дослідників глибиною осмислення шляхів постання таких елементів унаслідок різноспрямованої міжмовної взаємодії в карпато-балканському ареалі.
Шкода, що студії В.В. Німчука про карпатоукраїнські діалекти (дисертація і низка спеціальних статей) не були оформлені автором у цілісну синтетичну працю. Із розповідей ученого відомо також, що він працював над словником своєї говірки, маючи намір умістити в лексиконі інформацію не тільки про сучасний стан говірки, а й подати історико-етимологічну інтерпретацію кожного слова; реалізація такої ідеї могла б уплинути на жанровий розвиток української (і не тільки!) діалектної лексикографії. Окремі сторінки лінгвокарпатознавчих студій В.В. Німчука – це дослідження мови текстів різного часу, писаних на Закарпатті («Урбару» – першого друкованого тексту українським закарпатським діалектом, творів В. Довговича, О. Духновича, А. Волошина, граматик та ін.), аналіз мовної ситуації в регіоні та спроб ненаукових спекуляцій навколо питання русинства; поза межі мовознавства сягають численні нариси, есеї про культуру, історію краю, знакові постаті, окремі події…
Важливою ділянкою наукових пошуків В.В. Німчука стали дослідження та підготовка до друку пам’яток української мови та українського мовознавства (лексиконів, граматик, букваря). Публікації давніх текстів, їх різноплановий аналіз творили ґрунт для якісно нової синтези про історію української мови, а для самого дослідника й едитора стали унікальною нагодою пізнати нові грані української мови як лінгвофеномена. Сув’язь різних внутрішніх структурних особливостей мови; взаємозумовленість будови мови і зовнішніх соціальних, культурних обставин її буття; роль особистостей, шкіл і центрів створення і поширення пам’яток писемності в різний час – усе це В.В. Німчук поступово пізнавав, вкладаючи різнопланову інформацію в чіткі закономірності й моделі, подаючи свій аналіз, спостереження у форматі то розлогих досліджень про окремі пам’ятки, то передмов до їх публікацій, то спеціальних статей чи наукових доповідей на наукових зібраннях. На пам’ятках, поновно відкритих дослідником для широкого кола користувачів, – Лексисі, словниках П. Беринди, Л. Зизанія, Є. Славинецького, А. Корецького-Сатановського, Синонімі славенороській, граматиках М. Смотрицького, Л. Зизанія – виросло кілька поколінь україністів-філологів; ці праці і нині слугують надійними джерелами інформації про мову, мовну ситуацію, філологічну думку й культуру відповідного часу. Зауважимо, що до лінгвістів УРСР був закритий шлях тих пам’яток, які публікували українські мовознавці закордоння (зокрема, численні докладно коментовані видання пам’яток різних стилів і жанрів, здійснені О. Горбачем), невідомими й забороненими до використання залишалися також дослідження Ю. Шевельова, О. Горбача, І. Огієнка, Я. Рудницького та ін. україністів діаспори. Видані В.В. Німчуком пам’ятки втамовували спрагу на джерела з історії української мови та дослідження про них: вони наповнювали ріку вдоступнюваної писемної спадщини, що глибоко змінювала українську лінгвальну історіософію, осмислення минулого українців, їхньої культури й мови. Ця подвижницька едиційна діяльність і різнопланові дослідження з історії української мови принесли В.В. Німчукові заслужену повагу серед україністів і славістів, бо кожен неупереджений користувач пам’яток усвідомлював обсяги і складність праці, докладеної до видання і вивчення давніх текстів. Досвід створення українськими мовознавцями XVI–XVII століть лексиконів, їх вплив на розвиток мови й культури В.В. Німчук узагальнив у ґрунтовній монографії «Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською» (1980), що мала прихильні оцінки широкої читацької аудиторії.
Значних зусиль дослідник віддав вивченню та публікації пізнішої лексикографічної праці – першого великого лексикону нової української мови – «Словника української мови» П. Білецького-Носенка (1966), як і низки інших пам’яток – «Київських глаголичних листків» (1983 р.; видання привернуло особливу увагу учасників ІХ Міжнародного з’їзду славістів у Києві), зібрань актових документів «Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.», «Книги Київського підкоморського суду (1584–1644)», пам’ятки конфесійного стилю «Євсевієвого Євангелія 1283 р.», звенигородських берестяних та волинських грамот, дослідженню давньокиївської епіграфіки, написів у церкві с. Лужани на Буковині, мови «Слова о полку Ігоревім», «Ізборника 1076 р.», «Київського псалтиря 1397 р.» та інших цінних для історії української мови текстів. Перелік об’єктів дослідницької уваги В.В. Німчука як історика мови вражає: пам’ятки різних епох, неоднакових стилів і жанрів, писемних традицій! Проте самоочевидним є те, що кожен текст – це окремий неповторний сегмент в інформаційній мовній скарбниці, і саме ексклюзивність лінгвальних фактів слугує виправданням років складної праці едиторів і дослідників історії мови.
Багатоаспектний аналіз пам’яток різного часу супроводжувала важлива домінанта: виявлення рис, які вказують на функціонування в княжу добу двох писемно-літературних мов – давньоукраїнської і старослов’янської (церковнослов’янської), а також окреслюють сфери їх використання[6], розкривають етапи й особливості формування української мови. Особливо яскраво ці пошуки проступають у циклі глибоких студій ученого про народну основу мови «Слова о полку Ігоревім», слугуючи важливим аргументом на користь автентичності пам’ятки. Із численних спостережень над мовою текстів різного часу, коментарів до окремих їх елементів, явищ згодом сформувалася цілісна картина закоріненості сучасного українського лексикону в мову княжої доби і глибше – у праслов’янську епоху, неперервної тяглості розвитку української мови від найдавніших епох до сьогодення. Ці матеріали дослідник виклав у низці статей, а згодом – у розділах «Історії української мови», а також в окремій книзі «Давньоруська спадщина в лексиці української мови» (1992); проте і в спеціальній монографії охопити всі тематичні групи лексики одному дослідникові було не під силу, на що автор звертав неодноразово увагу, закликаючи інших мовознавців долучитися до розв’язання цієї важливої проблеми.
Працюючи над писемними пам’ятками, В.В. Німчук дійшов висновку про необхідність створення академічної історії української мови (безвідносно до специфічних потреб університетської дидактики). З роками цей задум реалізував колектив провідних мовознавців Академії наук України та університетів: фундаментальне видання «Історія української мови» (1978–1983) об’єднало чотири книги – про історію фонетики, морфології, синтаксису, лексики і фразеології. В.В. Німчук не лише написав розділи до трьох книг (окрім фонетики), а й доклав чимало зусиль до організації роботи усього колективу. За охопленням нового матеріалу писемних пам’яток, широтою презентації унікальних діалектних свідчень ця праця перевершує всі попередні студії. Однак поза цим чотирикнижжям залишилися важливі для системного опису еволюції української мови розділи – акцентологія й словотвір, для яких на той час ще бракувало достатніх підготовчих описів. Тому В.В. Німчук поставив перед собою і своїми учнями доволі складне завдання: підготувати описи історії словотворення за окремими лексико-граматичними класами слів та словотвірними моделями, створити таким чином надійний ґрунт для узагальнювального тому історії української мови – історичного словотвору[7].
Домінування уваги В.В. Німчука до мови як складної системи лінгвальних знаків не заступило важливості соціальних і функційних оприявнень цього феномена: роль мови у формуванні етносу та його консолідації на різних етапах історії; значення української мови у становленні й розвиткові національної культури; мова в церковному житті України – це ті ключові проблеми, до яких дослідник повертався багаторазово в колективних фундаментальних працях «Етнічна та етнокультурна історія України», «Історія української культури», у численних розлогих чи специфічних за формою згорнутих енциклопедичних і довідкових статтях, публічних виступах на наукових зібраннях. Долучався до наукових проектів різних академічних інститутів і університетів, співпрацював з багатьма відомими й молодими дослідниками, залишаючись при цьому самим собою: вимогливим до своєї праці, пожадливим до пізнання нового, нестримним у прагненні до розв’язання проблем, незважаючи на їх складність та затрати часу. Фундаментальність і прагнення до вичерпного висвітлення наукових проблем – константи творчої праці В.В. Німчука, його дослідницької методи. Не існувало таких сил, які могли б підважити ці засади його буття як науковця, змусили б відступити від них.
Його постійно турбувала доля української мови, її недостатня захищеність перед політичними цунамі в минулому і сьогодні; глибоко ранило недопущення ухвалення вже підготовленого нового правопису, підтриманого провідними мовознавцями; викликала розчарування позиція тих мовознавців, які воліли не допускати жодних самоочевидних змін у кодифікації мови, зберігаючи при цьому накинені їй чужомовні елементи й моделі. Розумів, що все це стримує повноформатний розвиток української мови в незалежній Україні, провокує звуження і зміління її досліджень.
Для В.В. Німчука наука про українську мову стала змістом його буття. Такий стан він уважав природнім, бо до справи свого життя не міг ставитися як до чогось зовнішнього. З такими оцінками він підходив і до інших людей, уважаючи, що інакше у високому надземному світі науки людина творити не може! Не допускав думки, що в науці можна бути безкрилим, іти манівцями, бачив шляхи лише просто – з чистими і прозорими помислами. І цей нерозтрачений молодечий романтизм він оберігав і зберіг до останніх своїх днів. В оцінці інших професор розраховував на порядність, доброчесність як непідважувані засади співжиття в колективі, тому звик вірити на слово. І така позиція, на жаль, не раз його підводила: віра запевненням непевних і нечесних інколи оберталася іміджевими втратами, що глибоко ранило його професійну гідність. Йому було особливо прикро, коли це стосувалося справи його життя – видання давніх текстів. Відомо, що підготовлені до публікації пам’ятки, супроводжені ґрунтовними вступними дослідженнями про текст та відповідну епоху, нерідко – і про автора чи писаря, закладали ґрунт як для нового етапу у вивченні історії мови, так і едиційної практики, колективного досвіду роботи з давніми писемними джерелами. У Василя Васильовича, який упорядкував правила академічного видання пам’яток, глибоко осмислював найтонші нюанси едиції, знав високу ціну кожному мовному факту, його фіксації в різноманітних джерелах ніколи не викликала запитань чи дискусії якість підготовки пам’ятки до друку: підготовка тексту мала бути бездоганною, його надійність як джерела інформації стояла понад усе, сприймалася як річ самоочевидна. Адже кожному зрозуміло, що недбало підготовлена до друку пам’ятка, відтворення тексту з відступами від оригіналу, зі змінами чи правками – це не просто зіпсована пам’ятка, а введення в науковий інформаційний простір недостовірних свідчень, мовних псевдофактів. Саме так він був навчений своїми учителями, так сформувався як дослідник й едитор давніх текстів, і ці засади – непорушний моральний імператив справжнього дослідника – намагався передати своїм учням…
З висоти своїх знань законів розвитку мови і мовознавства як науки про особливо складний феномен В.В. Німчук, розуміючи вплив глобалізації й технічного прогресу на нівелювання індивідуальних рис національних мов, поставив питання збереження діалектів. Він ініціював створення Товариства шанувальників і захисників говорів української мови, розробив його Статут, що мало б забезпечити вдалий старт діяльності новосформованого громадського руху. Серед багатьох завдань діяльності Товариства вчений особливо виділив:
«– прищеплювати любов і повагу до українських територіальних діалектів (говорів, говірок) задля збереження їх як живильного джерела етнічної мови та її генофонду, як живих пам’яток української мови;
– заохочувати до використання діалектів (говорів, говірок) як престижного засобу усного спілкування на терені їхнього поширення;
– заохочувати до використання діалектних скарбів у художній літературі;
– застерігати від створення нових літературних мов на українській діалектній основі як загрози для єдності нації;
– сприяти створенню всеукраїнського та місцевих фондів записів діалектних текстів на різних носіях інформації, насамперед – новітніх;
– виявляти, зберігати і видавати діалектні писемні пам’ятки;
– поширювати наукові знання про українські діалекти (говори, говірки) серед громадянства (громадськості), для того щоб виховати любов і повагу до них»[8].
І формулювання завдань діяльності Товариства, і сама ідея посилити захист чистих джерел народної мови від замулення та можливого маніпулятивного використання (а за діяльністю політиканів щодо створення окремої «русинської» мови на Закарпатті В.В. Німчук уважно спостерігав і давав їм об’єктивну наукову безкомпромісну оцінку!) засвідчують високу відповідальність науковця за долю української мови.
Осмислюючи глибину досліджень професора В.В. Німчука (таких різнопланових за змістом, метою і жанрами), усвідомлюєш їхню вагу й потрібність сучасникам, необхідність повертатися до них з огляду на їхню особливу актуальність і евристичність. Студії В.В. Німчука над історією мови, зокрема історичним словотвором, історією українського мовознавства, українським правописом, історико-соціальними й культурними обставинами розвитку української мови в різні епохи, удержавлення й уцерковлення нашої мови, особливо ж – едиція й аналіз писемних пам’яток, записування й вивчення діалектної мови – це не тільки шлях і спосіб долучення до одвічних тем українського мовознавства, культурології й історіософії, а й важливий чинник зміцнення українськоцентричної ментальності соціуму. Ці складники багатогранної творчої сильвети видатного вченого – переконливе свідчення широти його зацікавлень, непогамовності творчих прагнень, відданості високій справі…
Пожадливо брався за будь-яку проблему, не зважав на її складність, з однаковою відповідальністю ставився до написання і тез наукової доповіді, і публіцистичного есе, і фундаментальної монографії.
Праці віддавався цілком, натхненно, самовіддано.
Не шкодував сил і часу, передаючи знання учням, численним знайомим і широкому колу випадкових подорожніх на життєвих стежках.
Ішов обраним широким шляхом пізнання просто.
І досяг Евересту…
[1] «Пригадую, як ми, учні середньої школи, гралися «перекладанням» українських літературних і російських текстів рідним надборжавським діалектом, навмисне підшукуючи говіркові слова, відмінні від літературних українських і російських» (Німчук В.В. Ще раз про «русинськый язык» і збереження діалектного середовища // Українська мова, 2017. № 3. – С. 22).
[2] Про співпрацю з М.А. Грицаком та долю його картотеки збереглися спогади: Німчук В.В. М.А. Грицак і його “Словник ботанічної номенклатури” // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. – Вип. 12. Українська діалектна лексика як об’єкт словникарства та лінгвогеографії. – Ужгород, 2008.
[3] Докладніше: Етимологічний словник української мови. У 7 т. / За ред. О.С. Мельничука. – Т. 1. – К., 1982.– С. 6; т. 2. – К., 1985. – С. 6.
[4] Зокрема див.: Німчук В.В. До історії та етимології слов’янського рябиная ночь // Л.А. Булаховский и современное языкознание: К 100-летию со дня рождения. – К., 1987; див. також серію публікацій – історико-етимологічних студій над лексикою «Слова о полку Ігоревім».
[5] Нимчук В.В. Карпатоукраинско-южнославянские языковые параллели и тождества (история и перспективы проблемы // Общеславянский лингвистический атлас. Материалы и исследования. – М., 1988; Німчук В.В. Балканський мовний союз та українські діалекти // Розвиток духовної культури слов’янських народів. – К., 1991.
[6] Німчук В.В., Русанівський В.М. Співвідношення функцій давньоруської і старослов’янської мов у Київській Русі (ХІ–ХІІІ ст.) // Слов’янське мовознавство. ІХ Міжнародний з’їзд славістів. Доповіді. – К., 1983.
[7] Серію ґрунтовних публікацій з цієї проблеми відкривають: Білоусенко П.І., Німчук В.В. Нариси з історії українського словотворення (суфікс –иця). – Київ; Запоріжжя, 2002; вони ж. Нариси з історії українського словотворення (суфікс –ина). – Запоріжжя; Ялта; Київ, 2009; Костич Л.М., Коца Р.О., Німчук В.В. Історія української мови. Словотвір. Ч. ІІ. Прикметник (Проспект). – К., 2016.
[8] Статут Товариства шанувальників і захисників говорів української мови / Підготував В.В. Німчук // Українська мова, 2018. №. 3.– С. 160.
Павло Гриценко
доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України
