Познайомився я з Василем Васильовичем під час мого навчання в аспірантурі Київського педінституту ім. Горького (нині М.Драгоманова). Тема в мене була з історії українського прислівника, при її виконанні виникли проблеми з добором текстів для обстеження, із напрямками пошуків. А вже в ті часи – наприкінці 80-х ‒ В. В. Німчук зажив слави найкращого знавця давніх текстів української мови. До того ж в академічній монографії «Історія української мови. Морфологія» (1978 р.) був опублікований його розділ про історію прислівника. Прийшов у Інститут мовознавства, де працював Василь Васильович, мені вказали на молодого веселого, усміхненого гарного чоловіка, який пробігав по коридору, зупиняючись поговорити з колегами. Я спочатку не повірив, що це Німчук, бо знав, що він до того часу вже видав вервечку памʼяток української мови, мав низку вагомих публікацій, отож сподівався побачити сивочолого старенького дідуся. Та ба! Він приязно мене прийняв, щиро поговорили. Сказав, що тема актуальна, перспективна, з напрямками дослідження погодився. Уніс корективи в складений мною список давніх текстів, які я мав обстежити.
Так сталося, що Василь Васильович з подачі мого наукового керівника Григорія Михайловича Удовиченка виступив опонентом по моїй дисертації. Його виступ був ґрунтовний, розлогий і (овва!) схвальний. Зустрічаючись після захисту, він завжди цікавився, чим я займаюся в науковому плані. Я «спалював порох кандидатської дисертації», думки про більш вагому роботу були лише нездійсненною мрією.
Через певний час приїхав на стажування в Київський державний педінститут тепер уже ім. Драгоманова. Зателефонував до Василя Васильовича – не відповідає, зайшов до нього на роботу – колеги сказали, що лежить у лікарні після складної операції, дали адресу. Він жваво поговорив зі мною, поцікавився планами. Прощаючись, сказав мені, як струмом ударив: «Ви маєте поїхати звідси з темою докторської дисертації». Сприйняв це не як побажання, а як завдання. Прагнув займатися історією мови. Ось і дав на розгляд Василеві Васильовичу кілька історичних тем. Він підтримав вивчення історичного словотворення іменника.
Невзабарі підспіла перебудова, поновила роботу докторантура. Приймали тоді на навчання до 40 років. Я, як-то говорять, ускочив до останнього вагона – через місяць мені мало бути 41. Консультантом, зрозуміло, був Василь Васильович. Він учив мене бути точним у твердженнях, висновках, нічого не брати на віру, все перевіряти. Наприклад, іменник вершляг «верхній камінь у млині», я вважав утвореним за допомогою суфікса -’аг від верх. Зміну х на ш та появу лˈ відніс до якихось аналогійних упливів. Василь Васильович тут зробив лише помітку: пор. німецьке verschlagen ‒ і вся моя побудова розсипалась, слово запозичене.
Зрештою закінчилася моя докторантура, але на початку 90-х років майже не виходили ніякі науково-лінгвістичні журнали, збірники, та через два роки набрав відповідну кількість статей, опублікував монографію. Надійшла пора обговорювати дисертацію у відділі історії мови, де мій учитель був завідувачем.
Доповів, рецензенти дали схвальну оцінку. Оскільки вони майже не робили зауважень, я грішним ділом подумав, що всі члени відділу м’яко стелили, тому що прагли догодити завідувачеві, моєму керівникові. Дещо пізніше поділився цією думкою з Василем Васильовичем. Він засміявся на це й відповів: «Ви мене уважно слухали то й зробили добру дисертацію». Радів успіхам своїх учнів. Після захисту дисертації мій давній приятель сказав: «Я довго думав, як охарактеризувати стан В. В. Німчука під час захисту дисертації, і нарешті знайшов потрібні слова ‒ він світився від радості».
Після того, як Василя Васильовича обрали на директора Інституту української мови НАН України, за його ініціативою в багатьох університетах України на кафедрах української мови були організовані наукові центри. У Запоріжжі, де я завідував кафедрою, був відкритий Південноукраїнський історико-дериватологічний центр. Це були роки плідної співпраці кафедри й відділу історії мови Інституту української мови НАН України. Історичний словотвір різних частин мови у нас досліджували студенти, аспіранти, докторанти. Сотні статей у різних виданнях. За ініціативи Василя Васильовича ми почали видавати серію книжок, об’єднаних назвою «Нариси з історії українського словотворення». На сьогодні побачили світ 6 монографій з історичного словотворення іменника, у підготовці двох із них узяв участь Василь Васильович. Він розумів, що до вивчення історії української мови будуть долучатися нові покоління мовознавців, тому й зініціював видання нашої книги «Історичний словотвір української мови. Ч.І Іменник», яка має стати орієнтиром для них.
Приваблювало в ньому й те, як він ставився до незабутнього С. П. Бевзенка, свого вчителя, керівника кандидатської дисертації з діалектного словотворення. Цінував свого вчителя за вимогливість, за те, що вчив не шукати легких шляхів. Своїм науковим успіхам завдячував школі Степана Пилиповича, з яким завжди підтримував дружні стосунки.
Був жартівником, зокрема колеги донині згадують, як Василь Васильович читав газету зі США. Запитали: «Ви й по-англійському читаєте?». Зразу ж відповів: «Читаю, лиш нічого не розумію!». Гай-гай! Професор володів кількома європейськими та деякими неєвропейськими мовами.
Був глибоко віруючою людиною, це допомагало йому долати незгоди. Зокрема, звання академіка віддавали то одному, то іншому мовознавцю, а то й не мовознавцю, хоча всі розуміли, що це звання належить Василеві Васильовичу. Він цим не дуже переймався, «Так Богу угодно», ‒ говорив.
Коли постало питання про вдосконалення українського правопису, з головою поринув у роботу: написав книгу про український правопис, опублікував Хрестоматію з історії українського правопису, підготував проект (проєкт) нового правопису, організував його обговорення на Міжнародному конгресі україністів в Одесі, на кафедрах української мови в університетах, редколегіях різних видань та інших зацікавлених колективах. Витратив багато сил і часу, але проросійські сили звинуватили його в необ’єктивності, у потуранні діаспорі.
Він був повністю позбавлений марнославства, працював над тим, що приносить користь українській культурі, зокрема, у нього є шерег ґрунтовних наукових праць, присвячених поясненню незрозумілих (“темних місць”) у “Слові о полку Ігоревім”. Ці статті опубліковані в різних виданнях, для українського читача вони насамперед цікаві тим, що Василь Васильович пояснював «темні місця» із залученням даних української діалектології, цим самим потверджував, що «Слово» ‒ твір український. Опубліковані сукупно в форматі книжки привернули б увагу масового читача у всій Славії до цієї праці. Але він відмахувався: «То вже надруковано, кому треба, почитає».
Останні років тридцять, якщо не більше, увагу широкої громадськості привертає так звана Влесова (Велесова) книга. Цю підробку в оригіналі рідко хто читав, головно ознайомлювалися з критичною літературою про неї. Однак у Росії, в Україні виходили навіть книжки-дослідження «Влесової книги». Ажіотаж навколо неї спричинив те, що вона потрапила в шкільні, а потім вишівські підручники. Я звернувся до Василя Васильовича як знавця давніх слов’янських мов, щоб відгукнувся на це, але він відмахувався: «Це підробка, на яку не варто витрачати час». Та все ж таки через певний час, коли «Влесову книгу» раптом підтримав один знаний український історик, він заявив: «Треба розібратися». Знову ж таки книга Німчука про «Влесову книгу» вивела б Василя Васильовича в коло тих учених, твори якого читали б не лише історики мови. Покопирсавшись у матеріалах, він рішуче заявив: це підробка, у якій безсистемно намішано багато слів старочеських, старослов’янських і т. ін. «Так Ви будете писати книжку про Влесову книгу», – питаю? «Ні не буду, у мене на ці дурниці немає часу».
Він хотів укласти словник мови рідного села Довге Іршавського району Закарпатської області. Великий словник, адже матеріал до нього збирав усе життя. Інтенсивно працював над ним останнім часом. Але не встиг.
Петро Білоусенко
доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історії української мови та ономастики Інституту української мови НАН України
