Коли я розпочав роботу над кандидатською дисертацією, присвяченою українському віршуванню кінця XVI–початку XVII ст., то став брати участь у наукових конференціях, організованих Василем Васильовичем. Ми їздили до Кам’янця-Подільського, щоб відзначити ювілей виходу в 1619 р. «Граматики» Мелетія Смотрицького, відвідали Кременець, щоб відсвяткувати 350-річчя публікації Кременецької граматики; я був учасником конференції, організованої М. О. Лабунькою, з нагоди ювілею Берестейської та Ужгородської уній. Саме ці заходи дозволили мені ближче познайомитися з Василем Васильовичем. Він завжди був душею подібних зібрань. За науковою трибуною він висвітлював найяскравіші сторінки тієї чи іншої пам’ятки, біографії її автора. У години відпочинку Василь Васильович, глибокий знавець старої української мови, сипав дотепами, вплітаючи в них незвичні вислови, виловлені з архаїчних текстів, чим надавив їм додаткових смислів і відтінків.
Мені найчастіше випадали короткі зустрічі з ним по дорозі на роботу (чи з роботи) – між метро «Майдан Незалежності» і вул. Грушевського, 4. З приємністю згадую ці випадкові міні-монологи вченого. Цікаво й парадоксально сприймалося те, як Василь Васильович, залюблений у літературну давнину, знаний її фахівець, полюбляв прикрашати свою мову цитатами з популярних фільмів чи шлягерів. На різні випадки у нього завжди був веселий анекдот.
Василь Васильович Німчук залишив після себе величезну наукову спадщину, яка високо цінувалася мовознавцями й літературознавцями за життя вченого і, переконаний, цінуватиметься ще багато десятиліть.
Особливе місце на моїх книжкових полицях займають факсимільні видання пам’яток давньої писемності – «Буквар» Івана Федоровича (1975), «Граматика» Мелетія Смотрицького (1979), «Граматика словенська» Лаврентія Зизанія (1980), «Київські глаголичні листки» (1983) та ін.
Важливо, що Василь Васильович виховав однодумців у справі підготовки факсимільних видань пам’яток давньої писемності. Так, його учень В. М. Мойсієнко 2000 р., разом із М. Новик та С. Тимченко, підготував і видав – під відповідальною редакцією В. В. Німчука – «Гисторія (Літопис)» Григорія Граб’янки та « Лhтопис краткій…», 2005 р., – вже разом із Василем Васильовичем, – видав у Житомирі трактат Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного», а 2017-го, разом із О. Макаровою, – актуальний збірник Даміана Наливайка «Лhкарство на оспалый умысл человhчій…» (1607) та ін.
Як особливу реліквію зберігаю лист-підтримку В. В. Німчука, який він написав 2003 р., коли мою кандидатуру було висунуто Вченою радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України на заміщення вакантної посади члена-кореспондента НАН України. Тоді Василь Васильович писав: «Я знаю Миколу Матвійовича давно – ми не раз брали участь у наукових конференціях, я з великим інтересом стежу за його публікаціями, мені відомі схвальні відгуки про його праці багатьох учених-медієвістів в Україні та за її межами. Особливо цінують М. М. Сулиму як знавця української поезії та драматургії XVI-XVIII ст.»
В останні роки життя Василь Васильович вивчав «Велесову книгу», маючи намір присвятити їй монографію. Сподіваюся, що в його архіві знайдуться розділи про цю пам’ятку, навколо якої не затихають полемічні баталії. Переконаний, Василеві Васильовичу було до снаги належно оцінити цей загадковий, суперечливий і дражливо-проблемний твір.
Востаннє з Василем Васильовичем я розмовляв 20 чи 21 листопада – він розпитував про Віталія Григоровича Дончика, який пішов від нас 18 листопада, а 27 листопада я дізнався, що не стало й Василя Васильовича – світлої і доброї людини, великого вченого-мовознавця й патріота України.
Вічна йому пам’ять!
Микола Сулима
академік НАН України, доктор філологічних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, завідувач відділу історії української літератури
