Дзвінок від Василя Шарканя, передчуття чогось недоброго… майнула думка про…
– Одарко Іванівно, я з поганою новиною… Василь Васильович… помер.
Мимоволі вириваються банальні слова:
– Як, чому, коли… невже назавжди пішов у засвіти Василь Васильович?
– Так. Зранку ще був на Службі Божій, а по обіді його вже не стало…
– Чому? Чому зараз, я ж так хотіла розповісти про…
Раптом приходить усвідомлення того, що насправді відбулося. Пішов… назавжди…
Умить зринули спогади про довгі телефонні діалоги з Василем Васильовичем. Бачилися ми зрідка, але спілкувалися часто. Розмова майже завжди починалася з тої спільної теми, яка цікавила нас найбільше – творення книги. Як правило, розмови перетікали зі змістової канви у зображальну. Василь Васильович розповідав про зміст письма, а я – про шрифт і його форму… Наші розмови були довгими, дуже довгими, але завжди змістовними. Обговорювали відтворення рукописних аркушів Королевського Євангелія 1401 року, аналоги-проекти факсимільних видань, розмірковували про інші кодекси, палімпсести, місцеві папірні, мініатюри… письмо… про нові задуми…
Як правило, Василь Васильович починав розмову традиційно:
– Доброго вечора, пані Одарко!
– Доброго вечора, Василю Васильовичу!
– Як Ви ся маєте, що нового, над чим тепер працюєте?
– Працюю над оригінал-макетом Королевського Євангелія – складна робота, багато втрачених текстів…
– Нічого, нічого, головне, що є бажання донести цю памʼятку до людей.
І знову зав’язалася розмова про метаграфії, мініатюри, заставки, реконструкцію оправи, схожість, відмінність, а ще – кого запросити до співпраці, про презентації…
Якось зателефонував, традиційно запитуючи:
– Як ся маєте, пані Одарко, якими новинами порадуєте?
– Вітаю, Василю Васильовичу, тепер малюю надпрестольну ікону Пресвятої Богородиці до церкви Св. Михайла Архистратига на Воловеччині.
– Ви мене здивували… А в якій манері – «візантійській» чи «грецькій»? Чи надішлете зображення? Дуже цікаво подивитися…
– Обов’язково…
Розмови з Василем Васильовичем не вичерпували й дещицю тих запитань, які виникали в процесі реалізації моїх задумів, але моя сутність наповнювалася глибоким змістом після простих, на перший погляд, порад, цієї Людини. Їхній зміст складався з маленьких пазлів людяності, позитиву, глибокої віри, власної поведінки, християнської етики…
Були розмови, від яких важко отямитися, бо Василь Васильович, як «пророк», міг озвучити наперед ті події, які ставалися зі мною через день-два або тиждень. Він застерігав або попереджував… насправді було моторошно: звідки, як можна було про це знати наперед???
Поради й підказки, підтримка й фіґлі від Василя Васильовича завжди мали щирий позитив, який супроводжувався словами-перлами «довжанських» і «доманинських» говірок… Дорікаю собі за те, коли довгий час не телефонувала до нього. Тоді дзвонив Він і запитував: «Пані Одарко, щось Ви довго не даєте за себе знати!?» І після цих слів, повірте, хотілося спілкуватися частіше й частіше.
Наступного дня, у понеділок, разом із групою близьких колег і друзів Василя Васильвича я вирушила на його батьківщину – в с. Довге, на Іршавщині, провести його в останню путь. Спогади про нього заповнили весь умовний простір невеликого автобуса… Лунали слова про Вчителя й справжнього друга, колегу, фахівця улюбленої справи, слова вдячності від молодших його колег, про те, що Він назавжди залишиться в пам’яті – мудрий, усміхнений і щиросердний…
А я подумала про символічний місяць – листопад, який колись подарував мені зустріч і знайомство з Василем Васильовичем Німчуком у день відродження Королевського Євангелія 1401 року, під час науково-практичної конференції на Виноградівщині. А тепер самий листопадовий місяць разом із нами провів його у незвідані мандри, назавжди, перегорнувши останню сторінку його земної книги…
Одарка Сопко (Долгош)
кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри дизайну Закарпатської академії мистецтв, заслужений діяч мистецтв України
