Моє особисте знайомство з Василем Васильовичем сталося в день вступного іспиту до аспірантури Інституту української мови НАН України. Навряд чи в Україні знайшовся б студент-філолог, який не знав прізвища В.В. Німчука, адже кожен бодай раз у житті тримав у руках «Лексикони» П. Беринди та Л. Зизанія. Звичайно, до того часу ім’я вченого було відоме й мені за виданнями староукраїнських словників і граматик та кількома монографіями. Під час відповіді щось наплутавши з одним із питань, я була вже на межі відчаю через очевидний провал, але третє питання білету стосувалося історичної граматики, і це дало змогу включитися в діалог із Василем Васильовичем. Пам’ятаю, що вперше почувши його голос, його специфічне «л», я подумала, що він родом із Полтавщини, і згодом сміялася сама з себе, як не зуміла тоді розпізнати в ньому такого «виразного» закарпатця! На традиційне запитання голови екзаменаційної комісії: «Василю Васильовичу, чи ви задоволені відповіддю?» – Василь Васильович, від якого, мабуть, не приховався був мій емоційний стан, якось підкреслено твердо, наче бажаючи підбадьорити, відповів: «Цілком, цілком задоволений!» – і тим, зрештою, врятував ситуацію з іспитом. Згодом я дізналася про те, що в аспірантуру мене «прикріпили» до відділу історії та граматики української мови і що науковим керівником буде мій «рятівник» В.В. Німчук. Невелике розчарування – «чому не до ономастики, куди власне я подавала реферат» – на тлі загальної радості від того, що ось здійснилася мрія, майже не відчувалося. І згодом, уже ближче й тісніше познайомившись із Василем Васильовичем, я жодного дня не шкодувала про такий несподіваний поворот долі, жодного дня…
Василь Васильович відразу, з першого знайомства намагався знайти спільні точки з новою людиною, виходячи з яких можна було б розвивати і будувати подальші стосунки. Він розпитував про походження (почувши відповідь, тут же давав цікаву характеристику говору того регіону, звідки походив співрозмовник, а з земляками – відразу переходив на діалект), про батьків, дітей, місце навчання, віросповідання, перемежовував розмову смішними історіями, жартами чи влучним анекдотом, допомагаючи подолати напругу, спричинену надто пієтетним ставленням до себе. Його почуття завжди були на поверхні: і розчарування безініціативністю та небажанням докладати самостійних творчих зусиль, і щире захоплення, коли його науковий підопічний виявляв розуміння своєї мети і прагнення її досягати. Василь Васильович дуже любив визначення «учитель – учень»; він ніколи не казав «моя аспірантка», «мій докторант», «мій підлеглий», а завжди прагнув наголосити на існуванні особливого міжособистісного зв’язку між собою і тим, чию наукову діяльність він спрямовував, цими двома вічними словами. Він залучав до тем, які були надзвичайно важливі для нього самого, які він окреслив, але не встигав опрацювати, і тому, мабуть, у своїх учнях він бачив продовження себе самого.
Мені пощастило працювати з Василем Васильовичем над кількома його давно розпочатими та з різних причин не завершеними проектами. Передусім над кількома хрестоматіями. Прагнення не просто дати панорамний опис певного історико-мовного процесу, а насамперед безпосередньо познайомити читача з реальними свідками епох – пам’ятками, змушувало його багато часу і сил приділяти такій доволі невдячній праці, як видання хрестоматій. Ще працюючи над проектом академічної історії української мови, Василь Васильович запланував доповнити її цілою серією хрестоматійних видань: ІХ-ХІІІ ст., ХІV-ХV ст., ХVІ-ХVІІІ ст. Це, на його думку, відкривало можливість доказово окреслити канон текстів, що можуть і повинні стати джерелами для вивчення історії української мови. З огляду на багаторічне привласнення української писемної спадщини російською лінгвістикою це завдання набувало особливого значення – не лише лінгвістичного, а насамперед культурологічного чи навіть культуротворчого.
Василь Васильович устиг опублікувати лише дві з них: «Історія українського правопису XVI–XX століття» (К.: Наукова думка, 2004) та «Хрестоматія з історії української мови Х-ХІІІ ст.» (Житомир: Полісся, 2015). Щодо останньої, то її створення було дуже тривалим, надзвичайно складним і навіть болісним процесом. У пошуках коштів на видання він звертався до багатьох установ і окремих осіб (в Україні і за кордоном), та, на жаль, ніде не отримував фінансової підтримки. Він розчаровувався, однак не знеохочувався. «Це має бути бомба!» – жартома, хоч і дещо схвильовано, говорив Василь Васильович про свою хрестоматію, маючи на увазі насамперед категорично українське потрактування багатьох пам’яток, традиційно визнаваних «спільними».
Взагалі, писемні пам’ятки були об’єктом його найбільшої уваги і захоплення. Він буквально персоніфікував їх, і, наче факти з біографії родичів, тримав у голові всі мовні риси текстів, з якими будь-коли стикався в житті. Найдоцільнішим словом, яке б характеризувало його ставлення до праці з пам’яткою, є слово «чесність». Він аналізував їхню мову не просто детально, а максимально вичерпно, наче буквально втілював заповіт не минати «ані титли, ані тії коми». При цьому він ніколи не силував факти, намагаючись втиснути їх у «прокрустове ложе» готових струнких концепцій, навпаки, дозволяв фактам провадити себе, і завжди бував винагороджений за такий свій підхід новими відкриттями. «Із Німчуком важко сперечатися – він дуже точний», – ці слова сказав про Василя Васильовича Юрій Шевельов. Ця точність якраз і походила з його наукової чесності.
Працюючи над хрестоматією української мови Х-ХІІІ ст. ще в 1980-ті роки, у період «заборони» на дослідження релігії і всього з нею пов’язаного, Василь Васильович, як сам він розповідав, копіюючи уривки з євангельських текстів, свідомо добирав ті, що містили молитву «Отче наш» (Євангелія від Матвія та Луки), створюючи «на майбутнє» своєрідну «колекцію» варіантів цього надважливого християнського тексту. Згодом усі вони увійшли до ще однієї хрестоматії, ідея якої також належала Василю Васильовичу, – «Український «Отче наш». Хрестоматія перекладів» (К.: Грані-Т, 2008). І таким чином історія перекладацької адаптації Господньої молитви в українській мові була доповнена суттєвими даними з історії формування церковнослов’янської традиції її перекладу.
Важливо додати, що, працюючи над текстами давніх Євангелій, Василь Васильович завжди пам’ятав, що це не просто пам’ятка, а Слово Боже, священна книга його особистої віри як християнина. Цікаво, що саме він придумав видати хрестоматію Господньої молитви невеликим форматом, щоб вона нагадувала молитовник (він і називав її «Отченашник») і дуже характерними є останні слова з його передмови до цього видання: «Кожен, хто прочитає пропоновану книжку, десятки разів промовить Молитву Господню».
Релігійність Василя Васильовича, винесена ще з батьківського дому, не була пасивною. Коли УГКЦ вийшла з підпілля, коли почали з’являтися перші громади в Києві, він шукав нагоди бути корисним у процесі її відродження. Входив до ініціативної групи парафії св. Миколая на Аскольдовій могилі в Києві, що клопотала перед міською радою з проханнями передати церкву на Аскольдовій могилі громаді УГКЦ. Християнська церковно-богослужбова традиція належала до особливих зацікавлень Василя Васильовича. Він відвідував храми всюди, де бував, уважно прислухався до літургійних наспівів, купував у церковних крамничках молитовники різними мовами (за роки встиг зібрати чималу бібліотеку таких видань), вступав у розмови зі священиками, щоб пізнати нові для себе церковні звичаї. Він знав напам’ять великі уривки богослужбових текстів, псалми як українською, так і церковнослов’янською мовами, любив співати їх, знав церковні напіви різних регіонів – галицького, київського, свого рідного – закарпатського. Манерою виконання нагадував справжнього сільського дяка – співав протяжно, каскадами, ніби піднімався голосом по драбині; так співали старші люди в його селі – найбільший авторитет для нього. Василь Васильович жив за церковними традиціями свого села, про які любив розповідати: особливі приписи посту («у піст у нас дозволено набіл і яйця»), звичай з поваги не працювати в релігійні свята інших конфесій, особливості заупокійних богослужінь та почергового читання Псалтиря за померлими в поминальні дні. Він дуже приязно ставився до людей різних конфесій і релігійних течій, казав, що релігійної толерантності його навчили односельчани. Легко вступав у розмови з протестантами, неоязичниками, умів сперечатися з ними делікатно, ніколи не відмовлявся від запропонованої літератури і навіть читав її, намагаючись знайти щось корисне для себе. Взагалі, релігійність людини як така була для нього дуже важливою її характеристикою, що відразу прихиляла його до співрозмовника, нівелюючи світоглядний конфлікт.
Один із випадків запам’ятався мені особливо. Разом із Василем Васильовичем ми були у відрядженні у Відні. У центрі міста розташований кафедральний собор св. Стефана – Штефансдом, де в одному з притворів виставлена для вшанування невеличка ікона – чудотворний образ Повчанської Божої Матері, народна ікона, що походить із Закарпаття. Оглядаючи велетенський собор, ми розійшлися в різні боки, і потім я знайшла Василя Васильовича в притворі, перед іконою – він стояв на колінах на дерев’яній клячальниці, спершись головою на складені молитовно руки. Потім він розповідав мені про свої почуття від зустрічі з цією дорогою для нього частинкою Закарпаття, уживаючи традиційні для своєї місцевості демінутиви: «Божа Матінка», «Христочкó». Ікона мала унікальні іконографічні деталі: Дитятко Ісус тримав у руках квітку, а на шиї мав невеличкий хрестик. Згодом Василь Васильович написав цілу розвідку про Повчанський образ, докладно дослідивши витоки цих несподіваних і рідкісних іконографічних ознак.
У Києві Василь Васильович багато років відвідував церкву отців-василіян на Львівській площі, там де гуртувалися його земляки. Коли йому доводилося лежати в лікарні для вчених, що якраз розташована неподалік від «Василія Великого», він мав змогу відвідувати служби щодня, і це дуже примиряло його з фактом перебування в лікарні.
Василь Васильович жив пам’яттю про все, що бачив і пережив протягом цілого життя, а особливо в дитячі та юнацькі роки на Закарпатті, яке за цей короткий час унаслідок складних історичних перипетій належало до кількох держав. Його «закарпатськість» стала для нього захисним шаром, який не дозволив задихнутися в період радянської нівеляції, зберегти себе. Його місцевий патріотизм і прив’язаність до рідного села, рідної оселі і родини завжди був відчутний і внутрішньо дуже зобов’язував його. Василь Васильович писав мовознавчі і краєзнавчі статті до місцевих газет, опрацьовував теми, пов’язані з Закарпаттям, Іршавщиною, Довгим. Усім відомою була його любов до власного діалекту, його мрія створити фундаментальний словник говірки с. Довгого, матеріал до якого він збирав ціле своє життя. І тут перепліталися два мотиви: з одного боку, усвідомлення наукового значення опису одного з найархаїчніших говорів української мови, а з іншого – бажання поставити пам’ятник вдячності своєму краю.
У рік 75-річчя Василя Васильовича мені довелося готувати до видання його біобібліографію, власне біографічну частину. Потрібно було «вивідати» у Василя Васильовича якісь цікаві деталі його особистого життя, які, на мою думку, могли б стати «родзинкою» цього життєпису, але які він розкривав спочатку дуже неохоче. Це був період майже щоденних телефонних інтерв’ю, коли із завзяттям справжнього журналіста я задавала йому десятки запитань і в якийсь момент зуміла таки заохотити його до співпраці. Згодом на мій жарт: «Я Ваш перший біограф, Василю Васильовичу», – він так само жартівливо відповідав: «Перший і єдиний».
Усім відомою була надзвичайна працьовитість Василя Васильовича. У цьому він міг бути прикладом і мотиватором для багатьох. Прокидаючись удосвіта, він відразу сідав за письмовий стіл, надаючи перевагу саме ранковим годинам. Він не любив, коли інститутські чи побутові справи витягували його з дому до обіду, бо то був «золотий» для нього час – час його найвищої працездатності й продуктивності. Він працював без вихідних і відпусток, завжди занурений у проблему, яку досліджував. Він ніколи не міг збагнути, як наука може бути для когось лише одним із занять у житті, а не цілим життям. Здавалося, робота не знесилювала, а зміцнювала його, у ній він шукав розради, а в останні роки життя – особливо. Це був період, що є зворотнім боком тривалого життя, – період поступових і неухильних втрат колег, близьких друзів, рідних.
Як учений і як наставник Василь Васильович викликав у мене відчуття надійності і впевненості, як людина, масштаб знань якої настільки великий, що не існує запитання, на яке б вона не мала відповіді. Звертаючись до нього із запитанням, можна було чітко розраховувати отримати відповідь якщо не відразу, то протягом доволі нетривалого часу, який був потрібний йому, щоб погортати книжки чи папери, тому що Василь Васильович мав звичку завжди відповідати ґрунтовно і детально та дратувався всім, що хибувало на поверховість і дилетантизм. А якщо проблема була занадто розлогою, він протяжно промовляв: «Ааа туууут уже треба дослііііііджувати…», – і дивився на мене трохи з заздрістю, що от я маю час це робити, а він, на жаль, ні.
В останнє літо його життя мені довелося якось відвідати його в лікарні. Він був у палаті один, чим дуже тішився, оскільки мав змогу спокійно читати (тоді це був «Тренос» Мелетія Смотрицького та монографія його учениці Людмили Гнатенко). Посидівши з годинку, я вже збиралася йти, і Василь Васильович провів мене до виходу, аж раптом знялася страшна злива, яка тривала понад годину. Ми повернулися в палату, і це був час такого щирого спілкування, що я навіть з тривогою подумала, що так щиро люди розмовляють лише перед розставанням.
В останні роки завдяки можливостям електронної комунікації наше спілкування з Василем Васильовичем було майже щоденним. У будь-яку пору дня можна було кількома «кліками» запросити його на розмову у скайпі, і він завжди відповідав, завжди був доступний. По скайпу надсилав цікаві статті, на які натрапив в Інтернеті, смішні анекдоти і, оскільки мав звичку вставати дуже рано, в мій день народження завжди вітав мене першим, навіть раніше за маму…
Від моменту нашої першої зустрічі і до 26 листопада 2017 року, коли Василя Васильовича не стало, минув 21 рік, рівно половина мого теперішнього життя. Тому після 26 листопада не покидає відчуття пустки, дуже широкого незаповненого тепер простору в душі і житті. Відійшов Учитель, спілкування з яким було не лише честю, а справжнім привілеєм, не лише співпрацею, але й дружбою. І замість гіркоти я намагаюсь зосередитись на вдячності, що мені все-таки пощастило жити в епоху, ім’я якої Василь Васильович Німчук, вдихнути її повітря, засвоїти її уроки.
Наталя Пуряєва
кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу історії української мови та ономастики Інституту української мови НАН України
