А було це фото зі сумних і злих кінцевих сорокових років двадцятого століття. Коли комуністична влада поставила собі за мету підкорити, а потім і знищити Греко-Католицьку Церкву не лише в селі Довгому, а й на цілому Закарпатті.
У Велику П’ятницю Страсного тижня 1949 р., коли все довкола мовчить, навіть природа, коли кожна жива істота душею й серцем згадує і вшановує хресні страждання Ісуса Христа, у селі Довгому на допит забрали священика (здається, це був о. Михайло Медве). Не вмовили… не допитали… не піддався… Наступного дня, коли люд зібрався святити паску, церквою пронеслося тихе:
– Не є священика! Забрали священика! Хто ж освятить паску!?
Люди із глибокою внутрішньої вірою вирішили, щоб паску освятили хлопчики-паламарі, які прислуговували в храмі. Маленькі паламарі, зодягнувшись у стихарці, в яких служили на Божій Службі, взяли освячену воду, що була в захристії, покропили й освятили паску й дари, що їх принесли односельчани. Усе це дійство сфотографував один з присутніх і згодом зробив кілька знімків. Світлина потрапила до рук Василя Васильовича Німчука. Він зберігав її як знак віри і вірності Церкві своїх земляків. Фото згодом сильно зацікавило «непрошених гостей», які час від часу за його відсутності відвідували квартиру Професора.
Християнська віра, сильний дух відчуття святого й сакрального, відданість вірі Батьків ніколи й ніде не покидали академіка В. Німчука.
Він часто згадував своє виховання в побожній родині. У багатодітній сім’ї Німчуків (було шестеро дітей: четверо хлопців і дві дівчини) ніколи і ні в кого не виникав сумнів про існування Творця-Бога. Тут завжди знали, що християнська віра – це дар, отриманий при Хрещені. Тут у періоди радощів і болю, світла і темряви завжди читали молитву. У сім’ї закладався міцний духовний фундамент. Василь Васильович неодноразово наголошував, що їхня мама Марія навчала своїх дітей молитися, обернувшись обличчям на схід. Цю традицію професор Німчук зберігав до кінця свого життя. Згадую, як одного разу він зателефонував скайпом і запитав:
– Юрку, як ви молитеся? В яку сторону? Мене мама вчила молитися на схід? Чи це правильно?
Усміхаючись до свого Вчителя, я відповів:
– Мене теж так вчили! Це давній звичай – молитися обличчям на схід або у бік храму, найближчого до себе, оскільки вівтар завжди на сході. Схід – це розташування раю. На сході сходить сонце. На сході народився Христос, якому ми поклоняємося.
І як ще один доказ я почав цитувати тропар Різдва: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння: в ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися Тобі – Сонцю правди, і пізнавати Тебе – Схід з висоти. Господи, слава Тобі». Василь Васильович одразу підхопив тропар, і ми почали вдвох співати, кожен декламуючи свій регіональний наспів.
Якось так у моєму житті буває, що мало пам’ятаю про перші зустрічі з людьми, які в подальшому стали для мене дорогими і з якими я поріднився внутрішньо і душевно, немовбито знав їх завжди, але першу зустріч із Василем Німчуком пригадую так, ніби це було вчора. 2003 року, вступаючи до аспірантури Інституту української мови НАН України, а тоді я захоплювався соціолінгвістикою, саме жаргонізмами (на той час це було модно), вперше на вступному іспиті з української мови побачив Василя Васильовича Німчука. Одразу якось вразила мене його людяність і чуйність. До нас, вступників, посміхався, жартував, розпитував біографію, навіть підходив до кожного і дещо підказував під час підготовки до відповіді. Зовсім не знаючи людини, я одразу відчув якесь внутрішнє світло, яке випромінював професор Німчук. Уже тоді у мене чомусь зародилася довіра, потреба в спілкуванні і в зближені з цим чоловіком.
На іспит я приїхав з батьком, о. Василем, який чекав мене в коридорі Інституту. Василь Васильович, тоді директор Інституту, декілька разів виходив з екзамену у справах до свого кабінету. Натрапивши на мого тата, він запитав:
– Ви що тут робите, отче? Хочете в аспірантуру?
Тато, який вперше бачив цього врівноваженого, спокійного і сивого, як голуб, чоловіка, зніяковів, розгубився і промовив:
– Та куди мені вже вчитися! Приїхав зі сином!
– Яке прізвище сина?
– Осінчук Юрій.
– Є такий, – засміявся В.Німчук, – написав вступний реферат про сучасні українські матюки (так він «охрестив» жаргонізми, вживані у модерній прозі). Не переживайте, отче, все буде добре!
Від того часу я і моя родина зблизилися й поріднилися з Василем Васильовичем. Він переманив мене у свій відділ історії мови й став керівником кандидатської роботи.
Щовівторка ми з Учителем зустрічалися в його кабінеті для обговорення наших планів і подальшої роботи. Знаючи, з якої я родини, шанобливо ставлячись до священиків та Церкви, він часто переводив розмову на різні релігійні й богослужбові теми.
Особливе захоплення релігійним стилем та церковною практикою Василя Васильовича Німчука пов’язане також і з його професійними зацікавленнями – вивченням творчості періоду бароко, пам’ятки якого чітко демонструють триєдину картину: Закони Світу – Людина – Святе Письмо. Період бароко представлений темами, мотивами, образами й поняттями релігійного напрямку. Скрупульозне вивчення творчості бароко, зацікавлення писемними джерелами того часу злилося в єдиному світі – професор Німчук та епоха бароко. Ця велика любов до сакральної борокової творчості мала і на мене вплив. Цим завдячую своєму Наставникові.
…Нерозривний взаємний зв’язок з рідним селом, батьківською хатою, з братами і сестрами весь час породжував порив додому. Василь Васильович постійно відзначав, що село Довге – єдине світле місце, де він спокійно й затишно проводить відпустки і святкує релігійні свята: Різдво, Великдень, Трійцю, храмовий празник на св. Іллі тощо. Рідна хата, закарпатська природа та сонце, родина (брат Іван Васильович, племінники), сусіди й односельчани надихали мовознавця на наукову діяльність навіть у відпустки. Тут його любили люди, тут йому завжди був радий священик. Для них він залишався Кримінчиним Василем, який з кожним мав щось до бесіди, кожному міг щось порадити, для кожного мав побажання… Тут В. Німчук жертвував на Божий Храм, в якому його під час похорону й відспівували, що не дано кожному жителю.
На Закарпаття мовознавець поспішав, неначе птах до рідного гнізда. Пам’ятаю, неодноразово проводжаючи Василя Васильовича до поїзда на Закарпаття, як внутрішньо якось по-особливому радів професор Німчук, що йде дому. Коли він збирався (я завжди приходив швидше), розповідав мені про своїх батьків, зокрема про тата, який був дуже обдарованим й розумним чоловіком. Батько, Василь Німчук, мав талант до вивчення іноземних мов, що успадкував син – Василь Васильович, який знав більше п’яти мов. Згадував професор Німчук і те, що батько любив приїжджати до нього до Києва, чого не любила мама. Професор В. Німчук хвалився, що його батько любив співати і мав гарний голос. Любов до рідної народної пісні перейняв і Василь Васильович, тому й понад 30 років співав у Народній хоровій капелі Академії наук України. Він мав глибокий потяг і до класичної музики. Одного разу, гостюючи у Василя Васильовича, я оглядав його колекцію платівок світових та українських класиків: Л. Бетховена, М. Лисенка, П. Чайковського тощо.
Окрім цього, мовознавець В. Німчук добре розумівся на церковних піснеспівах. Церковні наспіви у специфічному закарпатському звучанні він неодноразово демонстрував мені за посередництвом Skype чи телефоном. Ще й досі вчувається мені голос Вчителя, який наспівував для мене «Херувимську пісню» чи «Христос Воскрес» закарпатським мотивом. А скільки колядок я наслухався від академіка Німчука!
– Мама, – згадував Василь Васильович, – навчала нас щоденних молитов церковнослов’янською мовою, якої тоді ми не дуже добре розуміли. Ви знаєте, Юрку, – казав він, – я й до сьогодні молюся по церковнослов’янському «Отче наш, иже єси на небесіх».
А як же не молитися так, як навчили батьки!? Адже батьківська наука для Василя Васильовича – це єство рідного, це Вічність, яку не здолати!
Із родини виніс Василь Німчук традицію щонеділі та в свята відвідувати Божу Службу. Ми нерідко зустрічалися в храмі Василія Великого на Львівській площі (м. Київ). Після Служби Божої обговорювали уривок Євангелії, яку читали в ту чи іншу неділю, обмінювалися думками про той чи інший церковний обряд. Василь Васильович не раз любив запитувати:
– А як у Вас, Юрку, святкують? А як у Вас це роблять? Як у вашій говірці називається той чи інший обряд чи церковна річ?
Я розповідав, як у нас, а він, жартуючи, казав:
– У нас краще! Наше архаїчніше!
До церкви на Львівській площі ходило багато закарпатців. Василь Васильович знав усіх своїх. Кого зустрічав, розпитував про здоров’я, про дім, про роботу… До того ж, зі своїми земляками мовознавець говорив тільки закарпатським діалектом. Він завжди носив за пазухою маленький блокнотик чи картку паперу, на яких записував слова рідного говору, тому що мріяв про видання словника рідної говірки. Інколи записував слова, які я вживав, розповідаючи про свої обряди чи звичаї.
Василь Васильович завжди цінував час. Ніколи не сидів без діла. Цього навчав і своїх аспірантів. Вставав дуже рано. 4–5 година ранку – це був продуктивний і творчий період професора. Інколи я набирав йому на комп’ютері його наукові праці. Пам’ятаю, як Василь Васильович приходив у відділ і казав:
– Наберіть мені це, Юрку, що я сьогодні написав зранку, коли ви ще спали в гуртожитку!
Він завжди був терплячим і чуйним керівником. Вичитуючи мої перші наукові розвідки, він виправляв і повертав по декілька разів на доопрацювання. Сам ніколи не дописував і не переписував робіт аспірантам. Завжди закликав не зупинятися на зробленому. Навпаки казав:
– Почитайте ще ту чи іншу літературу! Випишіть ілюстративний матеріал ще з тих чи інших джерел.
Будь-яка справа, яку я робив з Василем Васильовичем, відбувалася не силою, не з тиском і приниженням, а з любов’ю, радістю та батьківською наукою. Довгі й незліченні довірчі бесіди про науку, про життя, про сім’ю й родину, про веселе й наболіле, відверте й сокровенне зшивають товсту книгу спогадів – «Вчитель–Учень–Вічність».
Терпеливість до ближнього, уміння вислухати і зрозуміти, справжня батьківська увага, всепрощення, втеча від насолод земного життя, майстерність любити і прощати, жертовність і жертва, релігійність і набожність – усе це було притаманне моєму Учителеві Василю Васильовичу як справжньому християнину, який усіма цими чеснотами готував себе до життя у Вічності.
Час, що пройшов від сумної дати смерті Василя Васильовича Німчука, не загоїв болю в серці, навпаки – посилив відчуття і розуміння втрати. На кожній Службі Божій, під час Проскомидії, у молитвах я дякую Богові за те, що сподобив пов’язати мою долю з лінією життя Василя Васильовича Німчука, який був і залишився для мене Вчителем, Наставником, Духовним Батьком. Від Професора В. Німчука я успадкував любов до рідного слова, потяг до наукової діяльності та вічного пошуку чогось нового, творчого, несподіваного, що сформувало мою світоглядну й життєву позицію. Під час зустрічей чи спілкування з цим геніальним Великим Християнином я отримував велику енергію, що спонукала до Віри, Надії та Любові. Справжній християнин не вмирає! Тлінне єство Василя Васильовича одягнулося у нетлінне. Його світла душа назавжди полинула в батьківські обійми Господа. Я переконаний, що за Його любов до ближнього, за добро, яке робив людям, Господь не погордував і прийняв душу Василя Васильовича у Царство Небесне, де праведні спочивають…
– Скажи нам нині, брате, куди йдеш від нас мовчки, без слова? Вернися, плач батька й матері потіш і друзів заспокой. Глянь на плач їхній і сльози, що течуть за тобою. Де ж нині рідня і друзі? Ось бо розлучаємося. Воістину, суєта все людське («Стихира подібна»).
Вічна пам’ять, вічний спокій Вам, мій Дорогий Учителю!
о. Юрій Осінчук
кандидат філологічних наук, науковий співробітник відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
