«Я дам тобі раду, моє око вважає на тебе» (Псалом 31(8)). Я твердо впевнена, ці слова були девізом життя видатного українського мовознавця, геніального вченого, ім’я якого відомо всьому світу. Напевно, ще при народженні Отець Божий огорнув душу людського дитяти, Василька, особливими шатами талану, зіткану на найміцнішій основі, що визначає сутність людини, – любові до ближнього, потяг до мудрості, прагнення до пізнання, шана до своєї землі та материнської мови.
Дякую тобі, доле, що подарувала мені зустріч із такою людиною, як Василь Васильович, бо не лише я, а багато люду з великою теплотою згадують бодай лише час спілкування з цією непересічною людиною, хранителем мови, безцінного людського скарбу, який корінням сягає в глибокий пласт – рідну українську мову. Мої згадки про професора Німчука щемлять тугою за ним, за його щирою усмішкою, за тихим голосом, виваженим викладенням мудрих думок, за світлим доброзичливим поглядом.
З-посеред всіх спогадів про Василя Васильовича є дві знакові: моя перша – весняна – зустріч у Києві та, на жаль, остання, навесні 2017 року в бібліотечних стінах рідного вишу. Наші дружні стосунки – це стосунки двох людей, корифея мовознавства і пересічного бібліотекаря, яких поєднала любов до мови. Життєву відстань у 5 років викроїло мені життя на можливість спілкування з видатною людиною, ученим зі світовим визнанням. А почалось усе ось так…
Василь Васильович погодився бути офіційним опонентом мого дисертаційного дослідження. Наша перша розмова відбулась телефоном – погодився не відразу, але, поцікавившись, звідки я, запропонував привезти дисертацію на «читання» до нього в Інститут української мови, коротко наголосивши: «Почитаю, а далі говоритимемо!». Професор призначив дату та час зустрічі – і я у визначений час ранковим поїздом у Києві. Від хвилювання про очікувану зустріч із поважним ученим я трішки заблукала, розшукуючи Інститут, а в нім відділ історії української мови. Завбачливо очікувала в коридорі, але ні в призначений час, ані протягом наступних декількох годин, двері кабінету не відчинились, залишаючись замкненими. Я терпеливо підпирала стіну коридору, боячись навіть на хвилиночку відійти від призначеного місця, аж допоки із сусіднього кабінету не вийшов сивочолий чоловік і чемно запитав про ціль мого візиту, а потім вхопився за телефон і грайливо проголосив у нього: «Василю, ти що ж собі поробляєш? Тут зранку під дверима тебе красна землячка чекає… Чи й забув?…».
– Ой, Боже ж мій! Забув, забув!!!… Скажи, що прошу вибачення, дуже прошу вибачення. Зараз буду! Сашо, в кабінет запроси, чаю жіночці запропонуй, а я вже зараз буду!
Попиваючи солодкий чай із печивом, я раділа цій оказії, хвилювання розвіювалися самі по собі. Доброзичливим господарем кабінету виявився привітний пан Олександр, як я потім дізналась, відповідальний секретар науково-теоретичного журналу «Українська мова» – Олександр Задорожній.
За півгодини до кабінету увійшов і сам Василь Німчук, ще досить дужий чоловік, з гарними рисами усміхненого обличчя, і вже з порога знову почав перепрошувати за незручність, яку мені створив. Я ніяковіла від тих вибачень і дивувалась простоті цієї людини. Мене це вражало, мені було соромно, що я стала причиною слів вибачення, що така відома людина вимушена їх неодноразово повторювати… Через годину бесіди мені здавалося, що ми з паном професором давні знайомі і щиро радіємо теперішній зустрічі, а коли вже мова про книги зайшла, то годі й говорити. Я несміливо протягла йому дарунок. Ним був альбом про Ужгород – місто, в якому професор провів роки навчання, до якого постійно повертався, яке любив. Він із цікавістю розглядав фото кафедрального собору, Ужгородського університету, Невицького та Ужгородського замків, пішохідного мосту, старих ужгородських вулиць…
— Який красний!… Зупинив свій погляд на фотозображенні головного греко-католицького храму міста, Ужгородського Хрестовоздвиженського кафедрального собору.
За кілька днів на мою електронну пошту прийшло невелике, але радісне для мене повідомлення від професора Німчука: «Робота добра, прохідна. Готуйтесь до захисту. З повагою – Німчук».
А потім була осінь в Івано-Франківську, захист моєї дисертації і візит на неї Василя Васильовича як офіційного опонента. У моїй пам’яті закарбувалися слова його відгуку про моє дисертаційне дослідження: «Прочитавши дисертацію М. М. Медведь, ми переконалися, що у вітчизняну науку крокує сумлінна і спостережлива трудівниця, закохана у предмет свого дослідження, людина… Від неї – добре підготовленого термінолога – можемо очікувати нових студій». Доземний Вам уклін, шановний Василю Васильовичу, за таку оцінку мого скромного мовознавчого доробку, за підтримку, за щирі поради.
Велика вдячність до цієї великої Людини назавжди поселилась у моєму серці. Щороку на Різдво Господнє, Свято святого Василя та Паску Христову – я вітала шановного Василя Васильовича зі «святим празником». Він щиро радів моїм вітанням, особливо тішився моїм побажанням «Аби матінка Божа та Господь Бог дарував Вам, Василю Васильовичу, довгі роки життя, в «здравії та благодєнствії». І тоді й він, своєю чергою, бажав мені Божої любові, здоров’я та благополуччя.
На превеликий жаль, з-поміж зустрічей, здебільшого під час конференцій, була й наша остання зустріч із професором Німчуком, за дивним законом життя, знову навесні – травневого дня 2017 року. Академік завітав до Ужгородського університету на науково-практичну студентську конференцію, присвячену пам’яті закарпатських письменників – Петра Скунця та Івана Чендея. З ініціативи Василя Васильовича та стараннями заступника декана філологічного факультету Наталії Венжинович було створено громадську організацію «Товариство шанувальників і захисників говорів української мови», яка з того часу базується в нашому рідному місті. Тепер, з огляду на ту подію, з болем розумію: це ж був останній заповіт геніального закарпатця і своїм землякам, і всім українцям – берегти мовні перла своїх прадідів.
Після завершення заходу Василь Васильович не оминув своїм візитом ужнівську книгозбірню. Робочі години бібліотеки добігали кінця, та бібліотекарі щиро спілкувались із шанованим гостем, навіть організували поважному столичному професорові персональну екскурсію.
Працівники Наукової бібліотеки радо експонували рідкісні книги краєзнавчого відділу «Карпатика». Саме тут зберігаються понад 30 тисяч унікальних видань про історію, культуру, науку нашого краю. Професор із цікавістю та захопленням розглядав книжкові унікуми, з особливою теплотою та шанобливістю тримав у руках невеличку книжечку. Це був шкільний підручник: «Зоря. Читанка для 2. и 3. Школьного рока народных школ» / Составили Ем. Фотул и Б.Заклиньский (опис видання відповідає оригіналу). Ця шкільна читаночка побачила світ у 1925 році в Празі й призначена була для шкільного читання. Погляд ученого зупинився на першому зачитаному листочку читанки.
– А я з неї вчився, – усміхався професор, а затим, тихенько, чи то зачитав, чи то задекламував віршик Марічки Підгорянки, якою розпочинався підручник.
«Ой вже лҍто минуло,
Зимным вҍтром подуло,
Вже я досить пас волы,
Тепер пойду до школы.
Купҍть, мамко, книжочку
И новою табличку,
Ще й писальце в склепаря,
Щоб спознали школяря.
А за тоє я, мати,
Научуся писати.
И нянькови зажену
Письмо моє в чужину».
Знову квітуча, сакурова, весна в Ужгороді. Вона навіює щемливі спогади про минулі зустрічі… на жаль!
Марія Медведь
кандидат філологічних наук, директор Наукової бібліотеки Ужгородського національного університету
