Так сталося і з академіком, членом-кореспондентом НАН України, мовознавцем, дослідником давньоруської та старословʼянської мов, історії, діалектів та ономастики української мови, історії української літературної мови, історії української лінгвістики, проблем української мови як конфесійної тощо. Його монографії вивчають і будуть вивчати у вишах. Під керівництвом Василя Німчука був розроблений проект правопису 1999 року. В. В. Німчук був членом редколегії й одним із авторів енциклопедії «Українська мова», засновником та головним редактором наукового журналу «Українська мова». А з 1998 по 2008 рік він був директором Інституту української мови Національної академії наук України.
Василь Васильович виховав десятки учнів, які захистили кандидатські і докторські дисертації. Він дослідив та підготував до друку безліч важливих документів, що стосуються історичності та цілісності нації з точки зору мови. Він уводив у загальнонаціональний вжиток рідні йому закарпатські слова, яскраві та забуті слова інших діалектів. Стукаючи у будь-які двері столичних високих кабінетів, він незмінно запитував: «Слóбінно?», а, почувши ствердну відповідь, урочисто проголошував: «Дякуу». Але про рідні слова поговоримо трохи пізніше. Внесок цього чоловіка у вітчизняну науку важко переоцінити. Його тверда українська позиція базувалася на знанні історії, а не на лозунгах. Він був одним із стовпів, на яких трималося небо нації. Він був простим, скромним, надзвичайно щирим і щедрим, відкритим і безмежно добрим чоловіком. Він був…
І ось, коли його не стало…
Я заглянув у всезнаючу «Вікіпедію» і прочитав, що цей унікальний чоловік за своє життя був нагороджений двічі: «Нагороджений премією АН УРСР ім. І. Я. Франка (1985), медаллю П. Й. Шафарика (1995)». Отже, держава, на благо якої він трудився усе своє життя, відмовившись від особистого життя, не помітила його подвигів і старань. Адже у державних мужів і керманичів суспільних процесів в Україні є тисячі важливіших справ. І у стрімкому потоці нагороджень дружин прокурорів, коханок олігархів, кумів дутих авторитетів, юних орлів та штучних силіконових зірок чужого шоу, виявляється, нема часу на увагу для справжніх героїв. І це в той час, коли явні вороги України, «кідалови» та «підрахуї», «комуняки» та «бандюковичі», «меншовартісники» та «шароварники» стають носіями орденів «Слави», Ярослава Мудрого, княгині Ольги… Стають людьми року, століття, тисячоліття…
Я пишу про це, бо боляче. Але Василь Васильович про нагороди не думав. І ніколи не говорив. Певно, знав їх справжню ціну. Він думав про працю. Писав, вивчав, досліджував. Інколи міг кількома реченнями обмовитися про девальвацію цінностей…
Мало хто знав, але багато десятиліть вчений вів щоденник, у який записував багато чого із пережитого, із відчуттів і думок, що роїлися довкола його високого чола. Скільки тих зошитів назбиралося? Скільки в них народної мудрості, анекдотів, приповідок, маловживаних слів? Скільки цікавих історій? Ніхто того не знає. На мою пропозицію видати щось із того він відповідав завжди однаково: «А кому то потрібно?». Потрібно, Василю Васильовичу. Ой як потрібно! Нам потрібно. Україні потрібно. Рідному і милому Вам Закарпаттю. Мені хочеться вірити, що прийде час. коли родичі зберуть ці записники і видадуть окремою книжкою. Чи багатотомником. Але коли то буде? І чи буде взагалі?
Інколи, коли я бував у столиці і мав трохи вільного часу, то заходив до знаменитого земляка в Інститут української мови, у його робочий кабінет, заставлений шафами з книгами і просто книгами і часописами у стосах, які не влазили вже в шафи. На стук у двері він неодмінно відповідав: «Слобінно». І це звучало правильно, дифтонгово, через звук «ü» – слобüнно. Саме так, як говорять у нас. Не мало значення, хто стояв за дверима, хоч би й самий президент – мало значення, що тобі дозволяли зайти, і ти мав можливість відповісти на привітання «Слава Ісусу Христу» – «Слава навіки Богу сятому». Саме так, без усіляких скорочень, як-от «Славайсу». Бо, вітаючись так, ти показуєш співрозмовнику, що нікуди не поспішаєш, що у тебе є час вислухати, порадити, допомогти… Що твоя присутність у цьому кабінеті важлива для його хазяїна, для цього неординарного чоловіка.
– Сідай, Василю, – казав Василь Васильович і одразу ж запитував, – Кавиль будеш? Раз ми нич не кажи, пак зараз.
– Дітинко, учини нам, будь така добра, два кавілі. Лише такі, ги має быти. Не колочені, – звертався він до співробітниці. І та, кандидат наук чи докторант, варила нам каву. Мені, як одному із небагатьох, щастило випити до кави ще і «цяточку» якогось дорогого напою. І вже тоді починалася розмова.
Говорити ми могли довго, іноді забуваючи про час і досиджуючи в кабінеті до темної ночі. Говорили про все на світі, але найбільше про рідне село. Академіка цікавили всі новини: випитував про родичів, про сусідів, про друзів дитинства, яких і не залишилося вже… Інколи мені здавалося, що Василь Васильович надто багато уваги приділяє селу. А я хотів поговорити про нього, про його роботу, написати якийсь матеріал про знаменитого земляка, зробити інтерв’ю… А він постійно відмахувався: «Пак якось потому». Так то «потому» і не настало. І не наступить уже ніколи. Але тут я хотів сказати про інше – мені здавалося у такі моменти, що для нього рідне село важить більше, ніж уся академія, більше, ніж увесь світ. Бо тут він народився. Саме тут і мав померти. Бути інакше просто не могло.
Василь Васильович Німчук, певно, залишався сільським чоловіком усе своє життя, незважаючи на те, що виїхав із Довгого після закінчення школи. Більш поважного селянина я не бачив ніколи. Селянина, який осягнув вершини науки і разом з тим залишився не просто прив’язаним до землі, а прикутим до неї. Усе живе, кожна квіточка і травинка викликали у нього захоплення. Він говорив про все живе, як про Боже створіння. А коли молився у храмі, коли співав пісні, то робився просвітленим і вищим, ніби спілкувався із самим Богом.
Найбільше у світі Василь Німчук любив мову, її діалекти, особливо рідний йому закарпатський, любив людей, Бога і греко-католицьку церкву… У Києві щонеділі відвідував храм на Аскольдовій Могилі, а вдома, у Довгому, Свято-Іллінський храм, що символічно облюбував собі місце між православною та римо-католицькою церквами. До речі, до будівництва цього храму він долучався фінансово, а світоч придбано за його особисті кошти. А в храмі на Аскольдовій Могилі кілька разів був і я. Василь Васильович переконав мене піди туди з ним. «Туди усі наші ходять. Так багато закарпатців ти можеш побачити тільки там. Бо столиця велика – у кожного свої путі, а неділя кличе нас до церкви. І дає можливість після служби поговорити про наболіле. І про справи в Закарпатті». Як виявилося, закарпатців у Києві таки багато. І всі вони реалізували себе, знайшли своє місце під сонцем. До речі, стільки професорів та академіків укупі я не бачив навіть в університетах. А в церкві їх було чи не половина прихожан. Але всі вони були тут, як і Василь Васильович, «рабами божими», смиренними простими людьми, які вірили в Бога, не вірили владі і любили життя.
Любив академік не тільки життя в його бурхливих проявах, але й нашу минувшину. Любив усе старе, справжнє, історичне, глибинне. А про рідне мальовниче село Довге, батьківщину багатьох талановитих людей, село, де жила Анна Іванівна Франко і працювала Марійка Підгірянка, де був написаний Михайлом Машкіним неофіційний гімн Закарпаття «Верховино, мати моя», де працював на фермі найсильніший чоловік світу ХХ століття Іван Фірцак-Кротон, міг говорити годинами.
Якось, років десять тому, ми з ним зупинилися на мості через річку-красуню Боржаву. «А знаєш, Василю, чого то урочище називається Осóнь? Не знаєш. І я не знав. Але тепер зрозумів. Бо там завжди сонце! І вранці, і вдень, і ввечері! Бо воно з сонячного боку – о-сонь!». Це було відкриття для нього. І він радів тому відкриттю, як дитина.
Востаннє ми говорили телефоном за два тижні до його відходу у кращі світи. Подзвонив мені він. Василь Васильович цінував мою творчість. Особливо йому були до вподоби вірші «по-нашому». «Василю, то справжня поезія! – вигукнув він у слухавку. – То бере за душу. Я прочитав твій вірш на фейсбуці і мушу тя похвалити. Але є одна помилка. Ти замість букви «ю» у єдному слові написав «ü». Виправ. Бо иппен так говорили наші діды тото слово – через «ю». А всьо иншоє у тя – дуже файно».
Я подякував академікові, який, на відміну від влади, мав достатньо часу і звертав увагу не те що на людину – на букву! Виправив…
Більше він мені не підкаже, як правильно написати рідне старе і справжнє слово по-нашому…
Василь Кузан
письменник, журналіст
