– Митьку, як ти там?
– Усе добре, Василю Васильовичу!
Член-кореспондент НАНУ, доктор філології, професор, директор Інституту української мови НАНУ, головний редактор журналу «Українська мова» і метр словʼянської філології Василь Васильович Німчук (1933 – 2017) залишився в моїй памʼяті як людина великого людинолюбного таланту, шляхетна і світла. Для всієї нашої родини – «родак», адже його бабка і бабка мого батька Дмитра Ілліча були рідними сестрами. Правда, одна віддалася в Довге, друга – в Суху. Ту Суху, яка записана з далекого ХVІІІ століття за нашим предком Данилом, котрий мав прізвище Кремінь і увічнений під 1713 роком у записі про сплату «кобленца» в королівську казну 1713 року. Записаний Данило Кремінь із с. Суха Марамороської жупи в анналах Bibliotecum Ruteniuv, і це автентизовано й ідентифіковано професором П.П.Чучкою в його знаменитому словнику «Українські прізвища Закарпаття». Відомо, що Німчук і Чучка були друзями. На жаль, і мій родак, і мій декан уже перейшли вічну межу, проте залишили велику наукову спадщину. Її треба берегти і вберегти не лише в імʼя нашої етнічної самоідентифікації, а й на славу прийдешніх поколінь. Ось уславив орос-куруц Данило Кремінь сільце в горах Суху, а Василь Довгович – Довге, адже саме він і заснував у Будапешті Угорську академію наук, і над цим фактом варто помислити сучасним нащадкам тих угорців і тих русинів-хрестоносців, які на Красному Полі билися пліч-о-пліч із витязами Ференца Ракоці ІІ проти війська династії Габсбургів із Відня: поглинання великими імперіями менших королівств і князівств осмислюють і сучасні стратеги з істориками на додачу. Проте я спогадую великого вченого, земляка, знавця київських глаголичних табличок і знавця глаголичної Біблії з Херсонесу з особистих наших розмов. У філології я більше орієнтувався на літературознавство, хоча мовознавство любив і мав добрі та відмінні оцінки з мовознавчих дисциплін – історичної граматики, яку викладав наш куратор доцент Кирило Йосипович Галас, або старословʼянської мови, яку викладав Йосип Олексійович Дзендзелівський, уродженець, до слова, смт Криве Озеро Миколаївської області, фронтовик і великий авторитет у словʼянській філології. Василь Васильович Німчук іще до свого відходу в довгу мандрівку за обрієм часто їздив на Балкани, аби взяти участь у наукових конференціях. І про це ми порівняно недавно говорили. І про латиницю. І про кирилицю. Говорили й про глаголицю, бо про свої наукові пошуки Василь Васильович писав у «Літературній Україні» і, з моєї намови, як члена редколегії журналу «Київ», обіцяв написати про глаголичні таблички для столичного письменницького часопису. Шкода, що все це – за брамою часу, за порогом вічності. Проте…
У всіх людей питання початку і кінця – не лише філософські категорії, як сонце і місяць, ніч і безмежжя.
Важить історична памʼять, а вона заснована на історичних датах. І ці дати не перейти, особливо нам, закарпатцям. Українцям, угорцям, чехам і словакам, румунам і полякам. Адже питання панівних і пригноблених націй не знято з порядку денного, синдром Тугарина Вовка не вилікували й ми, вже в ХХІ столітті.
А я спогадую недільний день липня 1972 року. Розкішне, велике село Довге. Мій батько, шофер Кушницького лісокомбінату, возив «кльоци» (сиру деревину) на склад у Довжанському лісокомбінаті, тож побачився з братом Німчуком і домовився, що я, студент-філолог, познайомлюся з уславленим родичем, уже тоді відомим ученим, науковим співробітником Інституту мовознавства імені О. Потебні.
У неділю пішки я зійшов із Сухої до Броньки, автобусом Кушниця-Ужгород приїхав у Довге, а там уже чекав на мене високий, ставний Василь Васильович. Іще навіть не сорокарічний красень, у якого сивина ледь-ледь пробивалася на скронях. У памʼятку мені той день, тому що з Довгого я добирався до Броньки попутною машиною, а додому – пішки, як завжди. Про що ми тільки не говорили! Після першого курсу в нас була фольклорна практика на Воловеччині, в с. Підполоззя, коло Жденієва, а після другого дівчата з нашої групи і я побували на діалектологічній практиці в селах Стара і Нова Жадова Сторожинецького району на Чернівеччині, в самому осерді Буковини. В одному з цих сіл до першого травня вивісили жовто-блакитний прапор, тож там нас опитував лейтенант КДБ, молодий Жора, який шукав політичних злочинців. Тяжкий спомин… Але саме 1972 рік став роком репресій в Україні, піком боротьби з інакомислячими.
Мене Василь Васильович зачарував одразу. Виявляється, він читав мої поетичні добірки в альманасі «Вітрила-70-71», у журналі «Ранок», який щойно вийшов. А я похвалився, що в 1973 році вийде моя збірка та збірки Василя Густі й Дионизія-Миколи Матоли. Щоправда, зібрані мною вірші та симфонії вийшли за багато років потому, а за статтю про нас Володимира Фединишинця зняли з посади головного редактора журналу «Дніпро» Юрія Мушкетика. У Довгому ж ми з Німчуком однайшли залишок великого римського тракту, постояли біля памʼятника селянам-хрестоносцям (куруц-хрест) і подалися дорогою до рідної хати Німчуків на обід. Добротний будинок із садом і великим городом, де нас зустріли батько, мати Василя Васильовича, його брат Іван Васильович, випускник інʼязу УжДУ, з нареченою Анцею, молодою вчителькою. Цілий день ми гостилися і фотографувалися на городі Німчуків у домотканій одежі, з чересом легіні, ув автохтонній одежі – Анця та Іван, учитель французької мови та форвард довжанської футбольної команди, який виступав і за університетську збірну з футболу. Ті фотознімки я довго чекав потому, в розбурханому своєму житті…
Девʼятнадцятилітнім легінем, у білосніжному домотканому «анцузі» з чорним ременом-чересом стою на чорно-білому знімку. А там – Василь Васильович, нянько і мамка, ще нежонатий легінь Іван Васильович.
А вдруге ми побачилися за багато років потому – у жовтні 1990 року, на всесвітньому фестивалі української поезії «Золотий гомін». Із поетами Петром Скунцем та Іваном Царинним провідали гостинного Василя Васильовича, випили сливʼянки, закусили токаном із сиром: о, це була царська гостина! Потому заїхали в Довге 1999 року, дорогою з Хуста до Сухої з братом Михайлом і його дружиною Світланою на «Мерседесі-бенці». Я, Ольга, Тарас теж не оминули господи дорогих Німчуків, де була батьківська хижа і літня кухня – «бельведер» Василя Васильовича з розкішною бібліотекою вченого. Побували з однокурсником Борисом Галасом (1954-2017) у В. В. Німчука в кабінеті 1999 року, під час першої сесії Конгресу української інтелігенції, яка проходила в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАНУ, на четвертому поверсі. Інститут української мови – на шостому. Директором його став В. В. Німчук опісля запеклого протистояння з В. Русанівським, апологетом школи І. Білодіда, М. Жовтобрюха і П. Кулика. Йшлося про нормативний правопис української мови, якого досі нема, а комісію з питань правопису скасував потужний тоді В. В. Медведчук.
З 2000 по 2005 рік я часто бував у Києві, уже будучи лауреатом Шевченківської премії за книгу «Пектораль» (1999). І недарма – наш із Ольгою син Тарас вступав до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, де відмінно навчався протягом 5 років і захистив успішно кандидатську дисертацію рівно 13 грудня 2005 року, на Свято Андрія Первозванного, покровителя Києва із усією його історією та славою. Скликана мною «група підтримки» підтримала Тараса психологічно, і це була «зоряна мить» у Тараса, адже процедуру захисту вів сам директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ академік М. Г. Жулинський, а в диспуті брали участь уславлені вчені: науковий керівник дисертації Тараса Креміня Ю. І. Ковалів, науковий опонент, професор із Чернівців Борис Бунчук, інші знамениті науковці. А «група підтримки» – директор Інституту української мови В. В. Німчук, уславлені письменники Т. О. Федюк, В. О. Карпенко, А. Л. Качан, батько дисертанта…
На традиційному банкеті вчена публіка сердечно вітала молодого дисертанта з науковою перемогою. Шкода, що на захисті докторської в Тараса не буде ні докторів наук В. В. Німчука й О. І. Мишанича, ні академіка В. Г. Дончика. Отже, прийшла пора молоді перебирати наукову естафету.
І треба рушати в село Довге – довгою дорогою до Теметова, де спочиває великий учений і трудівник, геній української філологічної науки Василь Васильович Німчук…
Дмитро Кремінь
письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України
